Життя в обіймах квітів

Їй випало захопити своїм життям один із найстрашніших відрізків в історії України — становлення радянської влади, продрозкладку, колективізацію, а потім — Голодомор 1933-го, війну, післявоєнні голод, бідність і розруху.  Не застала вона ані пристойного, ані бодай хоч трохи терпимого життя в кріпосних умовах тодішнього радянського села. Не судилося. Попри все, змогла реалізувати свою зухвалу мрію — стати художницею. У своїх картинах вона знайшла притулок від тих бурхливих подій, що вирували в Україні. Пишні квіти всіх кольорів виринають із містичного синього тла, і дивуєшся, як такі образи з’являються серед сірої радянсько-колгоспної реальності. Схоже, Катерина Білокур малювала життя таким, яким тільки мріяла його бачити. 

Народилася вона 7 грудня 1900 року, у день святої великомучениці Катерини, в селі Богданівка Пирятинського району в родині селянина. Назвавши дівчинку Катериною, батьки ніби визначили її долю — страждати все життя, як і її свята посестра, писав про мисткиню дослідник її життя Микола Кагарлицький. Самотужки опанувала грамоту, школи не закінчувала, через що не мала змоги навчатися в технікумі, хоч двічі марно намагалася вступити до Миргородського технікуму художньої кераміки та Київського театрального технікуму. Попри бажання батьків бачити її простою селянкою, яка б займалася хатньою роботою, у неї з’явилося непереборне бажання стати художницею. Вітак вона почала малювати вуглиною на тканині, потім малювала декорації для сільського театру, драматичний гурток якого відвідувала. Батьки не те що не зацікавлювали її малюванням, а навіть нещадно карали за це! Катерина Білокур згадувала: «У будні мені малювати заборонялося, лише в неділю після обіду, як уже все впораю, тоді хоч іди до дівчат гуляти… А одного разу, ще й у будень як підкотило мені до серця бажання що-небудь намалювати, а в мене тоді навіть олівця ще не було! Були лише сажа й чиста полотнина. Я намалювала не краєвид, а якихось видуманих птиць. І тоді мені мої перші твори такі чудові здалися. От на цьому вчинку мене і піймали батько й мати. Малюнок мій зірвали, скрутили і вкинули в піч, а мене трохи поляскали…». Та це не зупинило Катрусі. Малювання зміцнювало її душу, підносило. Техніку живопису Катерина Білокур опановувала самотужки, осягала секрети композиції на власних помилках. Малюванням лікувала свою душу, повсякчас травмовану непорозумінням, навіть приниженням з боку близьких. Кожна картина ставала для Катерини частиною власного світу…  Першими спробами художниці стали портрети. Серед них — небоги Олі Білокур (1928 р.) та колгоспниці Тетяни Бахмач (1932 р.). Наївні, далеко не досконалі, вони несли потужний потенціал майбутньої майстрині. 

Здебільшого вона малювала квіти. Залюблена в природу, Катерина з дитинства обожнювала квіти, від яких тремтіла, ніби від якогось дива. Кожен листочок, стеблиночку, квіточку малювала доти, доки квітка не оживе, не заговорить до неї. Малювала Катерина Білокур рослинними фарбами власного приготування (з буряка, бузини, калини, цибулі й різних трав), а також олійними фарбами на фанері, використовуючи пензлі, зроблені власноруч. Деякі пензлики мали 2—3 волосини — щоб вимальовувати кожну прожилку на листі й пелюстках, кожне стебельце. «Малювала натхненно, з любов’ю, безмежно закохана, вона немов вливала у квіти свою кров. Квітка для неї — жива істота, окраса й очі землі, найпоетичніше створіння серед рослинного царства, її леліяла, на неї молилася. За потрібною для картини квіткою йшла хворими ногами за 20—30 кілометрів у ліс під Пирятин, у мальовничі куточки під Яготином…», — писав Микола Кагарлицький.  У середині 1930-х років Катерина Білокур нарешті зламала опір батьків і почала відкрито займатися улюбленою справою, відтак створила низку робіт: «Берізка» (1934 р.), «Квіти за тином» (1935 р.), «Квіти» (1936 р.).

Широке визнання прийшло до мисткині несподівано. Почувши пісню «Чи я в лузі не калина була…» у виконанні Оксани Петрусенко, Катерина була вражена талантом співачки. Написала їй листа, до якого долучила свій малюнок — пучок калини, що полум’яно червонів на шматочку полотнини. Співачка була в захваті від малюнка невідомої їй селянки. Порадившись із Василем Касіяном, Павлом Тичиною, вона пішла до Центру народної творчості і виклала все, що знала про талановиту дописувачку. Роботами Катерини Білокур зацікавилися. Тож у 1940 році її картини експонувалися в Полтаві, де здобули грандіозну славу. З 10 робіт, представлених у Полтавському будинку народної творчості, три були куплені Полтавським художнім музеєм, решта — направлені до Києва. «У Полтаві, — згадує Катерина Білокур, — мене преміювали поїздкою до Москви на екскурсію в деякі художні установи. А потім дали мені трохи фарб, полотна і грошей, а також велику надію на майбутнє». 

Після виставок у Полтаві та Києві художниця відчула загальне визнання... «У Полтаві сказали, що я художник. Чуєте? Вчені люди мене назвали художником!», — пишалася Катерина Білокур. Але для місцевих дрібних начальників вона так і залишилася Катрею, яка поралася на городі, носила воду до холодної хати і притому малювала чудернацькі квіти — не зі здорового глузду, видко…  На той час Катерині Білокур виповнилося 40 років.  Художник Борис Піаніда своє перше знайомство з нею описує так: «Звичайна молода селянська жінка у ватнику, туго перев’язаному паском чи якоюсь стьожкою. Незвичайність її картин, їхня художня довершеність, висока культура виконання, нарешті їхня одухотворена поезія навіть натяку не подавали, що їхній автор — неграмотна селянка».

У роки війни, залишившись в окупації, Катерина Білокур майже не працювала. Відома лише одна картина, написана у 1942 році, — «Квіти», яка знаходиться в Полтавському художньому музеї. А вже у повоєнні роки вона створила одні з кращих своїх творів — «Буйна», «Декоративні квіти» (1945 р.), «Привіт урожаю» (1946 р.) і славнозвісне полотно «Цар-колос» (1949 р.).  1960-ті роки — найбільш плідний період її творчості. Художниця бере участь у багатьох виставках. У 1949 році Катерина Білокур стає членом Спілки художників України, у 1951-му одержує звання заслуженого діяча мистецтв, а у 1956-му — народного художника України. 

Визнавши себе як художницю, уклінно просить керівництво надати їй навіть не майстерню, а хоча б малесеньку кімнатку, куточок, щоб вона могла спокійно малювати. «Ой, рученьки мої, дивлюсь я на вас: скільки б ви ще могли створити краси! Але поки вигребу попіл, натоплю піч, біля старої матері походжу, з козою впораюсь, дров нарубаю… І так минають тижні, місяці, повіситися хочеться, та і все. Хіба я художник? Я попелюшка…», — бідкалася Катерина Білокур. Відповідь на прохання художниці була коротка: «Хай сидить, де сидить!» Плинній номенклатурі ніколи перейматися долею заслуженої художниці. Пізніше Катерина Білокур написала: «Не маю зла на того чоловіка, та якби йому хоч раз у страшному сні приснилося те, як я живу, він вовком завив би від горя та розпачу». 

У Парижі на міжнародній виставці у 1954 році картинами славної українки захоплювався Пабло Пікассо. Ба більше, їй аплодував увесь Париж. А вона дивилася журно у промерзлі віконця сільської хати, зігріваючи пекучими слізьми задублі від холоду руки. Наприкінці 1950-х років Катерина Білокур звернулася до літературної творчості та написала оповідання «В селі Богданівці Шрамківського району на Черкаській землі». В оповіданні вона постає як знавець і збирач народних пісень, обрядовості, звичаїв та побуту села. У невеличкому творі вона цитує близько 30 українських народних пісень. 

Яскравою сторінкою її творчої спадщини стали листи. Полишена змоги особистого спілкування, вона вела переписку з багатьма відомими діячами мистецтва й літератури, зокрема з Павлом Тичиною, Миколою Бажаном, Стефаном Таранущенком, Олесем Гончаром та іншими. Дбайливо зібраний і опублікований Миколою Кагарлицьким епістолярій Катерини Білокур став справжнім відкриттям для шанувальників творчості художниці, адже розкрив її не-абиякий літературний талант. У 1957 році в Національному художньому музеї України відкрилася персональна виставка робіт Катерини Білокур. Письменник Микола Кагарлицький згадує: «Вона стояла за метр од глухої стіни, усім тілом налігши на ціпок, за який трималася обома руками. Була туго запнута хустиною з торочками, що рядочками спадали з підборіддя. Розглядаючи картини, я опинився навпроти цієї жінки. Вона нараз підняла схилену голову. Випросталася… І на мене, і повз мене глянули великі зволожені темні очі, немов сліпучу іскру викресавши із зіниць. То був ніби миттєвий спалах блискавки в чорноті ночі…»

 В останні роки життя художниця створила чудові картини «Півонії» (1959 р.), «Букет квітів» (1959 р.), «Натюрморт» (1960 р.). Вона тяжко хворіла — давалися взнаки злидні тогочасного сільського побуту. Померла Катерина Білокур 9 червня 1961 року. 

У 1977 року в селі Богданівці відкрили меморіальний музей художниці, на території якого встановили пам’ятник (автор — Іван Білокур). Крім того, у Києві і Полтаві названі вулиці ім’ям Катерини Білокур, а в 2001 році створили документальний фільм «Катерина Білокур. Послання». Також державний канал «UA TV» створив фільм із двох частин «Катерина Білокур. Ніч у музеї».  

Анатолій ЧЕРНОВ