Романа Діллера, загиблого під час виходу з Іловайського «котла», через п’ять років перепоховали в рідному селі

На момент загибелі Роману Діллеру було всього 35 років.
 
На стіні Решетилівської гімназії, де навчався Роман Діллер,  два роки тому відкрили меморіальну дошку на його честь.
 
«АТОвця» перепоховали з почестями.
 

Учасник АТО Роман Діллер, загиблий 5 років тому під час виходу колони наших вояків з Іловайського «котла»,  нарешті спочив у землі отчого краю. Його перепоховали цими днями в селі Шкурупіївка, що біля райцентру Решетилівка. На момент загибелі Роману було всього 35 років. У нього лишилися батьки, дружина й неповнолітній син.
«Роман говорив у телефонній розмові: «Я сюди пішов, щоб ви не сиділи в погребах»
«Ергард (у Романа німецьке коріння, ми назвали сина на честь його діда) — викапаний батько, такий самий високий і гарний, — розповідає дружина загиблого Ілона Діллер. — Ерік не за віком серйозний, може навіть моїх старших синів повчати. Він дуже болісно пережив втрату батька, став замкненим… Я за Романа на 7 років старша. Коли ми з ним зійшлися, уже мала двох своїх дітей (Вадиму виповнилося 14 років, а Денис іще був маленьким), а він тільки-но прийшов з армії. Роман не побоявся взяти за дружину жінку з двома дітьми, хоч його батьки були проти нашого шлюбу. Він ніколи нічого не боявся. Був не просто безстрашним, а безшабашним, завжди ставав душею будь-якої компанії, любив пожартувати. Із ним я почувалася мов за кам’яною стіною. Мої бажання навіть не обговорювалися, були для нього законом. Забажала скутер — Роман купив. Захотіла автомобіль — чоловік узяв кредит і придбав його в автосалоні, причому моєї улюбленої марки «Daewoo». Ще й кредит погасив достроково. Він же й навчив мене кермувати, а потім я тільки здала на водійські права. У Романа була коронна фраза: «Я знаю: ти зможеш». Він завжди в мене вірив. І от уявіть собі: я лишилася сама з трьома дітьми й не знала, що з ним. Спершу нам повідомили, що Роман загинув, згодом — що він у полоні, потім — що пропав безвісти. Тому і сталася плутанина, що чіткої інформації про його загибель не було».
П’ять років тому Роман Діллер сам прийшов до військкомату й попросився в зону АТО. Перед тим він прихворів, і Ілона не могла зрозуміти, чому чоловік так довго ходить до поліклініки, аби закрити лікарняний листок. Як виявилося згодом, він уже проходив медичну комісію.
«Роман не зізнавався мені, що він доброволець, натомість говорив, що його призвали до війська, — пригадує вдова. —  І тільки з часом у військкоматі мені розповіли, що чоловік сам попросився на фронт. Коли він повертався з відряджень, то полюбляв посидіти з хлопцями десь у кафе, випити по сто грамів. І от після таких посиденьок Роман з одним другом заявилися до військкомату й попросили записати їх добровольцями. Тоді обох відправили додому, заявивши: хлопці, приходьте, мовляв, наступного разу тверезими. І от той друг передумав, а Роман прийшов знову — він ніколи не кидав справи на півдорозі, завжди все доводив до кінця».
Після 10-денного вишколу  у військовій частині в селищі міського типу Черкаське Дніпропетровської області старшого сержанта Романа Діллера кинули одразу в самісіньке пекло — село Грабське під Іловайськом. Тоді іще ніхто не знав, що всього через 17 днів для нього закінчиться війна…
«Роман потрапив до 93-ї ок-ремої механізованої бригади ЗСУ, був командиром міномета мінометної батареї, — продовжує розповідь Ілона Діллер. — Іноді, коли він телефонував, я чітко чула постріли і просила його бути обережним, проте чоловік усе згладжував. «Відстрілявшись, ми бігом згортаємося й змінюємо позицію», — заспокоював він мене, хоч я розуміла, що там ситуація далеко не райдужна. Запам’яталося, як він розказував, що в геть розбитому селі лишилася жити самотня бабуся, котрій нікуди було податися, — цілими днями вона разом зі своїми собаками сиділа в погребі, очікуючи, коли закінчиться грім канонади. Роман підгодовував і ту бабцю, і її псів. Говорив мені в телефонній розмові: «Я сюди пішов, щоб ви не сиділи в погребах». Загалом він із повагою ставився до літніх людей. Поряд із нашою садибою у Шкурупіївці жив сусід, якому вже тоді було за вісімдесят. Так от, Роман, обкосивши наш двір, завжди переходив до двору того сусіда. І коли вже ми зібралися їхати до Черкаського, чоловік із посмішкою попросив у дідуся: «Ти ж мене, будь ласка, дочекайся. Буде добрий привід сто грамів випити». На церемонію перепоховання Романа той дідусь приїхав в інвалідному візку. «Я тебе дочекався, — сказав із гіркотою в голосі. — От тільки не такою уявляв нашу зустріч…»
«Може, прочитавши цей матеріал, відгукнеться той, хто бачив мого сина в останні хвилини його життя»
Востаннє Роман зателефонував дружині 29 серпня 2014 року о 8.15 ранку. Пізніше вона довідається, що чоловік разом із колоною наших вояків тоді якраз виходив так званим «зеленим коридором» з Іловайського «котла».
«Він запитав, чи в нас усе гаразд. Я у свою чергу  поцікавилася, як у нього справи. Роман відповів: «І в мене все добре. Ой, вибач, хлопці кличуть каву пити» — і відключився. То були його останні слова, — жінка  намагається стримати сльози, хоч це їй не надто вдається. — Відтоді він не відповідав на телефонні дзвінки. Свого часу я запитала в Романа, кому мені можна зателефонувати в разі, якщо він не відповідатиме, і чоловік дав номер телефону кременчужанина Євгена Коханова, проте з тим також не було зв’язку (Євген був поранений у ногу, та, на щастя, лишився живим). Не знаючи, що робити, ми з Романовою матір’ю пішли до військкомату. Військком зв’язався з військовою частиною, у складі якої воював Роман, довго слухав, опустивши очі, потім прорік нам: там, мовляв, немає зв’язку. А в мене на душі так тривожно — серце відчуває щось неладне. Чоловік рідної Романової сестри Ірини — Едуард Кущинський — був водієм 8-ї Полтавської окремої автомобільної санітарної роти, бійці якої збирали тіла загиблих в Іловайському «котлі». Так от, він зателефонував додому і, дізнавшись про те, що Роман не обзивається, сказав одне слово: «Погано». Потім нам вдалося знайти телефони молодих хлопців, котрі разом із Романом виходили з Іловайського «котла». Ті приїхали до Шкурупіївки, ми сиділи з ними в бесідці, яку збудував Рома. Романова мати в них і питає: «То де ж мій син?» А хлопці й кажуть: лишився, мовляв, там, у полі… Один із них — зовсім молодий хлопчина на ймення Володя — розповів, що їхню колону розстрілювали із «Градів» і гаубиць — земля в тому «зеленому коридорі» була вперемішку із кров’ю. За їхніми словами, Роман разом із сумчанином Юрієм Дудкою сіли в автомобіль і по-
їхали, аби вивезти одного з поранених. Згодом нібито Юрій повернувся сам (із його вух і носа текла кров) і повідомив, що Романа більше немає… На жаль, Юрій Дудка невдовзі також загинув, тож довідатися, за яких обставин поліг мій чоловік, тепер немає змоги».
Оскільки тіла Романа Діллера неможливо було опізнати, його невдовзі захоронили на Краснопільському цвинтарі (некрополі тодішнього  Дніпропетровська) — найбільшому в Україні похованні невпізнаних бійців АТО. «Після аналізу ДНК Романових батьків, а також нашого сина Еріка нібито був збіг зразків із тілом під номером 633. Але все одно не вірилося, — тяжко зітхає Ілона Діллер. — Бо був випадок, коли після ДНК-експертизи батькам повідомили про загибель сина, а той знайшовся через деякий час у полоні. До того ж нам постійно телефонували всілякі шахраї й повідомляли, що Роман перебуває там-то й там-то. І мати, і я неодноразово висилали їм гроші, бо думали: а раптом це правда. Та й екстрасенси одностайно запевняли, що чоловік неодмінно повернеться. Куди я тільки до них не їздила. Почую, було, про те, що Рома живий, — і мені на якийсь час стає легше. Бо спочатку почувалася зовсім кепсько: перестала спати і їсти, схудла на 13 кілограмів. Дійшло до того, що взагалі не хотіла вставати з ліжка. Виручали хіба що таблетки, які прописав психіатр. Мабуть, хронічний стрес дався взнаки, бо в мене діагностували на початковій стадії онкологічне захворювання. Згодом взяла себе в руки, почала лікуватися, бо розуміла: у мене є ще одна місія на землі — поставити на ноги найменшого сина. Ерік, до речі, завжди підтримував мене, мов дорослий, жодного разу не заплакав. Бувало, я просила його лягти біля мене, і, коли кричала уві сні, він обзивався: «Мамо, я тут, поряд, ти не сама». Мабуть, син мене і врятував».
Мати Романа Діллера — 61-річна Ольга Михайлівна — говорить, що багато віддала б за те, аби дізнатися про останні хвилини життя свого сина. «У мене є дані (поки що, на жаль, не підтверджені) про те, що спершу Роман разом з Юрієм Дудкою поїхали в автомобілі з тією метою, аби вивезти пораненого. Згодом той автомобіль нібито згорів, але загиблих у ньому не було. Один із решетилівських хлопців, котрий також був у зоні АТО, повідав мені, що Романа нібито бачили, коли він гасив одяг на одному з танкістів. І останній нібито повідомив сину, що в підбитому танку іще лишилися члени екіпажу. Роман витягнув одного з танкістів, проте той не подавав ознак життя. Він знову заліз до танка — і після цього його більше ніхто не бачив. Коли цей решетилівський хлопчина завершив свою розповідь, я в нього запитала: хто тобі це розказав? Він відповів: я того бійця не знаю. Тому й маю надію: може, прочитавши цей матеріал, учасник АТО, котрий виходив з Іловайського «котла» й бачив мого сина в останні хвилини його життя, відгукнеться, і таким чином ми дізнаємося, як загинув Роман», — висловлює сподівання Ольга Діллер.
За словами матері, коли повідомили, що сина немає серед живих, у неї лишалися сумніви, оскільки СБУ неодноразово інформувала про те, що Роман Діллер перебуває в полоні то в Сніжному Донецької області, то в самому Донецьку (у жінки є ці папери). Тому Ольга Михайлівна й почала добиватися ексгумації.
Мати тривалий час добивалася ексгумації, бо воліла переконатися, що в тій могилі справді лежить її син
«Відтоді, коли нам видали свідоцтво про смерть сина, ми доглядали за означеною могилою на Краснопільському кладовищі у Дніпрі. Коли вперше туди приїхали, я впала на неї й кричала: хлопці, за кого ви воюєте? Там страшна картина: отак рядами стоять хрести, а поряд викопані могили чекають наступних… Із часом я звернулася до Товариства Червоного Хреста України, зазначивши, що, якби зробити ексгумацію, я б, можливо, нарешті переконалася, що в тій могилі справді лежить моя дитина. Представники згаданого товариства, до яких долучилися й представники Міжнародного Комітету Червоного Хреста, допомогли мені зібрати у Дніпрі круглий стіл. Поміж його учасників був один офіцер, котрий зазначив, що тіло мого сина обгоріло так, як начебто він був у танку. І я згадала про те, що востаннє Романа нібито бачили тоді, як він залазив до танка, — ворушить важкі спогади жінка. — Дозвіл на ексгумацію мав надати прокурор. Слідчий продиктувала мені форму листа-прохання до нього. А далі були відмова за відмовою. Я почала судитися з прокуратурою — і так тривало два роки. А тоді документи перекинули до Запоріжжя, куди спершу й привезли тіло сина. І там прокурор, як тільки я подала  прохання, одразу ж зателефонував мені. Серед тих, хто посприяв, аби справа просунулася вперед, був і Володимир Біленко — офіцер відділу пошукової роботи Управління цивільно-військового співробітництва ЗСУ. 17 травня нинішнього року на Краснопільському цвинтарі при мені викопали тіло, найнятий мною батюшка відспівав сина… Сам процес ексгумації тривав довго — аж по 6 жовтня, тобто майже півроку. Після його закінчення мені пояснили, як досліджували тіло, відповіли на всі мої запитання, після чого в мене не лишилося жодного сумніву, що то мій син. Потім тіло Романа допомогли доправити до Шкурупіївки. А тут зійшлися земляки (велика їм дяка) і провели його в останню путь. Поховали з почестями, були присутні представники влади,
військкомату, Романові й мої друзі. Зібралося дуже багато люду. Місцеві «АТОвці» несли домовину на кладовище на руках… Чому в моєму серці до останнього часу жевріла надія, що Роман живий? Бо він був настільки кмітливим, що міг знайти вихід із будь-якої ситуації. Але, знаєте, син ніколи не міг пройти мимо, коли когось спіткала біда. Коли в мене запитують, як усе це пережила, відповідаю: я мати — цим усе сказано. До того ж у моїх пошуках сина мені допомагало багато людей. Зокрема хочеться згадати добрим словом справжнього патріота з Полтави Василя Ковальчука, котрий завдяки особистому знайомству з одним із тодішніх лідерів «ДНР» — Ігорем Безлером, разом з яким він воював в Афганістані, витягнув із полону чимало наших вояків. У лігві противника пан Василь Ковальчук наводив довідки і про Романа. І коли він вирушав туди, я щоразу чекала якоїсь вісточки. Ми завжди були з ним на зв’язку…»
За особисту мужність і героїзм, виявлені під час захисту державного суверенітету й територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Роман Діллер нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Два роки тому на стіні Решетилівської гімназії імені І. Л. Олійника, де навчався Роман і де нині навчається його син, відкрили меморіальну дошку на честь загиблого.
«Оце Роман із сестрою Іриною в дитинстві. А оце він із маленьким Еріком на руках, — показує мені фотознімки Ілона Діллер. — Оце він поміж гарбузів на батьківському городі, це — на Сорочинському ярмарку. А на цій світлині ми з ним удвох… Я першого разу вийшла заміж дуже рано — в
16 років, але щастя в тому шлюбі не мала. А Роман, без сумніву, мене кохав. Бувало таке, що й сварилися, але хороших моментів за 10 років нашого спільного життя все ж було більше. Він старався заробляти, любив приносити в дім гроші. «От дивися, я заробив, — хвалився, — порахуй!» Хоч працював на техніці в сільському господарстві, для нього було важливо, аби роба й шкарпетки завжди були чистими, не драними, а більше нічого не вимагав. Полюбляв мої коржики, а також молоко й терпіти не міг окрошки. Дізнавшись по телефону, що на вечерю ця холодна страва, жартував: «Тоді не прийду додому». Роман не був святим — як і всі місцеві чоловіки, іноді після роботи разом із компанією «зависав» у кафе за келихом пива або чогось міцнішого. А тоді телефонував: «Приїдь мене забери». І я заводила автомобіль і їхала забирати судженого, до того ж іще й друзів його по домівках розвозила. Якось Роман удома грався з нашим сином. Подивившись на цю тиху ідилію, я тоді ще подумала: щось усе аж занадто добре — хоча б якоїсь біди не трапилося. Оце таке в мене було погане передчуття. Я постійно переживала за Романа, як за малу дитину. Не віриться, що його немає… Він був дуже гарний, веселий, із ним важко було занудьгувати. Досі його кохаю… Мені кажуть: роки летять, чому ти не виходиш заміж? А я більше не бачу таких, як Роман…»
Ганна ЯРОШЕНКО
«Вечірня Полтава»

Газета "Вечірня Полтава"
Переглядів: 42 | Коментарів: 0


Додати новий коментар