Слово про краєзнавця й музеєзнавця Володимира Мокляка

Моє знайомство з істориком, біб-ліографом, музеєзнавцем Володимиром Мокляком відбулося в період пізньої горбачовської «перебудови» в читальному залі державного архіву. Він завітав до архівної установи в статусі молодшого наукового співробітника відділу археології Полтавського краєзнавчого музею (нині — Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського). Перше, що впало тоді у вічі: привели його до архівної установи не тільки справи службові, а й природний інтерес — його щиро цікавила на-ша джерельна база, науково-довідковий фонд, періодичні видання довоєнного періоду тощо. Уже тоді вражав діапазон його наукових зацікавлень. Під час спілкування (зокрема заповнення анкетних даних) мене здивувало місце проживання Володимира й той час, який він витрачав на дорогу до роботи (за полтавськими мірками, від села Руденківка до Полтави відстань величезна — становить понад 40 км). Згодом наше спілкування стало постійним і дружнім. Ми були ровесниками, і наші погляди на ті чи інші соціально-політичні й культурні події часто збігалися. Крім того, ми спів-працювали над кількома видавничими проектами, займалися громадською діяльністю й щиро допомагали в розбудові Полтавської єпархії ПЦУ (УПЦ КП), у скрутні хвилини, а їх було впродовж 30 років немало, підтримували один одного. Тож вважаю, що в автора цих рядків є вагомі аргументи сказати своє слово про шанованого колегу й побратима.  

Володимир Мокляк народився 26 червня 1961 року в селі Руденківка Новосанжарського району в родині колгоспників. Закінчив Руденківську середню школу (1978 р.), середнє міське професійно-технічне училище № 4 в Полтаві (з відзнакою, 1979 р.), Гадяцьке державне культурно-освітнє училище імені І. П. Котляревського (з відзнакою, 1985 р.), Харківський державний інститут культури (1991 р.). Здобував освіту й водночас працював, бо матеріально в родині було скрутно завжди, фактично виховувала й піднімала хлопця на ноги сама мати — Ніна Юхимівна.

Трудовий шлях розпочав вантажником на Новосанжарському шкірзаводі (1979—1980 рр.), служив в армії (1983—1985 рр.), згодом працював диспетчером колгоспу імені газети «Зоря Полтавщини» в селі Руденківка (1980—1981 рр.), старшим редактором Новосанжарської районної централізованої бібліотечної системи (1985—1989 рр.). Працював сумлінно, але підшукував щось ближче до душі, тож тяга й любов до старовини невдовзі привели його до Полтавського краєзнавчого музею  — і, як виявилося, на довгі та плідні роки.

Світогляд Володимира Олександровича в основному формувався на основі прочитаної художньої й науково-популярної літератури. У шкільні роки намагався читати все, що потрапляло на очі: від казок до історичних романів, та особливо захоплювався періодом  козаччини. Зачитувався творами «Богун» О. Соколовського, «Іван Богун» П. Качури, «Хмельницький» І. Ле, «Переяславська рада» Н. Рибака; надзвичайний вплив на школяра справили історичні романи М. Старицького «Останні орли», «Кармелюк», повість «Облога Буші» і, звичайно ж, трилогія «Богдан Хмельницький». Це ті видання, які можна було тоді дістати на районному рівні.

Велике значення у середніх класах школи мало спілкування з учителями історії Іваном Писаренком та Віктором Гурським, які вміли захопити учнів цікавими розповідями  і… які свого часу пройшли через пекло сталінських таборів. Саме від Івана Писаренка хлопець уперше почув про праці Миколи Костомарова, Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, про історію Росії Сергія Соловйова, які вчитель зміг прочитати в молодості й за які зрештою і постраждав. Інтуїтивно Володимир тягнувся до цих учителів, хоча до кінця й не усвідомлював їхньої трагедії.

Та особливий вплив на Володимира мали розповіді бабусі по материній лінії — Євфросинії Моцак (у деяких документах вона записана як Пріська). Проста, неграмотна селянка з бідної родини, рано залишившись без батьків, у молодості наймичкувала, була покоївкою в Полтаві та в родинах місцевого дворянства. Є припущення, що вона могла бути покоївкою в колишньому маєтку Єлизавети Милорадовички, що знаходився між Новими Санжарами і Клюсівкою. «Сьогодні там лише пусте місце, — із сумом констатує Володимир Олександрович, — упродовж десятиліть усе було знищене більшовицьким молохом. Бабуся завжди згадувала своїх господарів  із великою пошаною, але багато що розповідала потайки».

 Від неї ще в період застою школяр уперше почув про жахи колективізації та Голодомор 1932—1933 років. Родина змогла вижити лише тому, що тримала корову. Науковець і досі згадує родинний переказ про казанок зі звареною квасолею, який місцеві активісти вилучили в хаті силою. Згадувала бабуся і про голод 1946—1947 років, коли родина, як і інші односельці, виживала лише завдяки мерзлій гнилій картоплі, яку збирали на полях, та печеному бурякові, який вважався за ласощі. І це лише дещиця з того, що вона знала, більше розповідати онукові просто боялася. Тож, на нашу думку, любов до старовини та старожитностей у юнака формувалася частково від читання книжок і захоплюючих переказів дорослих, але  значною мірою закладена була на генетичному рівні, адже рід Моцаків давній, козацький.

Згадуючи шкільні роки, Володимир Олександрович не оминає й прикрих епізодів. Зокрема розповідає про випадки, коли дехто з учителів школи цікавився, чи вірять вони (діти) в Бога, чи є в родині віруючі. Дехто із запопадливих педагогів-комуністів навіть стояв на Великдень під церквою й відстежував тих, хто туди ходить. А після Великодня у школярів перевіряли руки — чи не забруднені вони, бува, фарбою з пасхальних крашанок. Такими були реалії часу.

Можливо, є якась вища справедливість у тому, що саме Володимир  Мокляк згодом став співупорядником «Національної книги пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 років в Україні: 

Полтавська область» (Полтава: «Оріяна», 2008 р., 1 200 арк.), увійшов до складу редакційної ради Полтавської енциклопедії  («ПОЛТАВІКА. Полтавська енциклопедія» в 12 томах.  Том 12: «Релігія і церква»), опублікував десятки наукових розвідок державницького спрямування. 

У краєзнавчому музеї Володимир Мокляк значиться молодшим науковим співробітником відділу археології з 3 травня 1989 року. У складі археологічних експедицій (керівник — Олександр Супруненко) брав участь у розкопках курганів біля сіл Лахни, Ливенське Новосанжарського, Олефірщина Диканського, Олександрівка Чорнухинського районів, проводив археологічні розвідки на території  Новосанжарського району. А вже у квітні 1994 року його призначили заступником директора з наукової роботи музею. Довірили молодому працівникові високу посаду й не помилилися. 

Зрозуміло, що впродовж 30 років музейницької поденщини траплялося різне і всяке. Але те, що саме тут він став музейним авторитетом, віддавав улюбленій справі усі свої сили й знання, безперечно. За його активною участю музей із просвітницької установи поступово перетворювався на один із потужних науково-краєзнавчих центрів, започатковувалися періодичні (серійні) наукові видання, розширювалися контакти з провідними вченими країни, збільшилася в рази кількість проведених публічних заходів. Краєзнавчий музей став справжньою візитівкою області.

У творчому доробку науковця значаться як створення музейних експозицій, так і видання грунтовних досліджень. Це передовсім оновлені експозиції залів музею № 9 і 10 «Полтавщина в другій половині XIV — кінці XVII століть» та «Полтавшина у XVIII столітті». Їхня тематична концепція — без перебільшення 30 років невтомних на-укових пошуків. Із друкованих здобутків — книга «Полтавщина козацька (від Люблінської унії до Коломацької ради)», збірка документів «Джерела до історії Полтавського полку» (вийшло 7 томів), 15 випусків музейних наукових збірників та 13 випусків серії «Звід пам’яток історії та культури України. Полтавська область» (від підготовки останніх випусків науковець фактично був усунений), колективні монографії. Він  автор (співавтор) кількох монографій, один із фундаторів часописів «Полтавська Петлюріана», «Полтавські єпархіальні відомості». У його рукописному портфелі завжди знаходилися нові теми-цікавинки.

Хотілося б відзначити універсальність науковця. Постійна праця з музейними експонатами та архівними джерелами, плідні контакти з колегами, самоосвіта  сформували впродовж років в його особі й музейника, і археолога, і дослідника, і бібліографа, і експерта з низки фахових питань. Він музейник-практик, який блискуче знає фонди, завжди має власну думку і, що важливо, за потреби аргументує власну позицію. Про його високий науковий рівень свідчить хоча б той факт, що до нього звертаються за консультаціями люди різних фахових уподобань нерідко як до останньої інстанції. 

  За словами ювіляра, музейна праця захоплююча, творча й багатогранна. Вона виснажує, але водночас і дає велику насолоду, дарує багато радісних хвилин під час спілкування з колегами та славетними сучасниками. У цьому реєстрі серед перших значиться козацька матір Олена  Апанович, із якою молодий науковець познайомився під час її приїзду у 1989 році до села Нехвороща і спілкування з якою підтримував до її передчасної смерті. Саме Олену Апанович Володимир Олександрович називає своєю вчителькою у площині козакознавства. Це саме вона на початку його наукової діяльності фактично благословила книжку про академіка Ореста Левицького, давала  слушні поради (до речі, постать Ореста Левицького, уродженця сусіднього села Маячка, є най-улюбленішою в доробку науковця). 

Володимир Олександрович з пієтетом згадує сьогодні Героя України, патріарха українського музейництва, директора Львівської картинної галереї Бориса Возницького, професора гірничої академії (місто Дніпро) Ганну Швидько, професора  Києво-Могилянської академії Юрія Мицика. Пощастило йому спілкуватися і з донькою Василя Кричевського Оксаною Кричевською-Лінде та його онукою Катериною Кричевською-Росандіч; з Оленою Отт-Скоропадською, Святійшим Патріархом Київським і всія Русі-України Філаретом. Теплі спогади залишилися від зустрічей та спілкування з покійним митрополитом Полтавським і Кременчуцьким УПЦ КП Євсевієм,  із протоієреєм — отцем Миколаєм (Храпачем), директором Музею гетьманства (місто Київ) Галиною Яровою; великий вплив справило на нього тривале і плідне спілкування з відомим письменником і літературознавцем Петром Ротачем та його дружиною — пані Аллою…Та хіба можливо хоча б побіжно згадати всіх, із ким упродовж років довелося спілкуватися! 

Не все складалося легко у житті науковця. Пам’ятаю, наскільки важко Володимиру Олександровичу давалася робота над серією джерел з історії Полтавського полку. І річ навіть не в тому, що при опрацюванні рукописних документів першої половини ХVІІІ століття необхідні досвід і глибокі знання з палеографії. Копії цих документів (компутів) були  тривалий час доступними для дослідників лише на плівковій основі, та  й то в ненайкращій якості. Тож доводилося (і доводиться) працювати фактично в екстремальних умовах — розбирати годинами у напівтемряві рукописні тексти. І хоча науковий результат досягнуто, за такої скрупульозної роботи швидко здавало  здоров’я й насамперед зір. Але, як би тяжко не було, якби довелося починати все спочатку, він без роздумів знову обрав би такий самий музейницький шлях.

Наша розповідь була б неповною, якби ми не згадали про хобі ювіляра та унікальну книгозбірню, яку він формує все своє свідоме життя. Наразі вона нараховує 12 000 томів і охоплює видання від початку XVII століття до сьогодення. Спрямованість видань — історія, краєзнавство, класична й сучасна художня література, значною мірою історичного напрямку. Із такою потужною джерельною базою можна залюбки працювати вдома, у своєму робочому кабінеті. Володимир Олександрович звик мати потрібні джерела під рукою. Він також чудово усвідомлює, що, на жаль, «рукописи горять». Найдавніше видання збірки — фрагменти Служебників братів Мамоничів 1617-го та 1618 року. Певна кількість книг із автографами, близько двох десятків комплектів різних енциклопедичних видань. Зібрано комплекти творів різних письменників — таких, як  Олесь Бердник, Іван Білик, Феодосій Роговий, Олесь Гончар; колекцію видань Тараса Шевченка (повне зібрання його творів, різні ювілейні видання), рідкісні видання 1920—1930-х років, праці Миколи Костомарова, Ореста Левицького та інші. Збірка містить значну колекцію археографічних видань — публікації документів козацької доби; практично все, що виходило з друку за радянського часу та у роки незалежності України. Є крамольні за радянського часу видання,  як-то книги того ж О. Бердника, М. Руденка, В. Некрасова. Володимир Олександрович має й невелику колекцію живопису. Частина колекції — це дарунки митців і колекціонерів, інша частина — придбана власним коштом. 

Діяльність Володимира Мокляка неодноразово відзначалася на державному та місцевому рівні. Він  заслужений працівник культури України (2012 р.), лауреат премій імені Самійла Величка (2007 р.), Володимира Малика (2011 р.), Паїсія Величковського (2012 р.), Миколи Ярошенка (2015 р.), Петра Ротача (2019 р.), нагороджений медаллю «25 років незалежності України» (2016 р.), почесними грамотами Міністерства культури і мистецтв України, Полтавської облдержадміністрації, міської ради. Із нагоди ювілею хочемо побажати ювілярові міцного здоров’я, нових досліджень і відкриттів, працювати плідно й далі на користь державі й місцевій громаді. Із роси й води вам, шанований козаче!

Тарас ПУСТОВІТ, 

заступник директора Державного архіву Полтавської області, заслужений працівник 

культури України