Пропаща сила Південно-Західного фронту

Цього року минає рівно вісім десятиріч відтоді, коли наш народ зазнав жахливої біди — почалася радянсько-німецька війна. А на полтавській землі того «чорного» року сталася особливо велика трагедія  — повний розгром Південно-Західного фронту. Тривалий час влада про це взагалі забороняла згадувати, потім таки дозволила вести мову про окремі факти, не даючи їм загальних оцінок. Та останніми роками історики розкрили чимало даних, які дають змогу точніше висвітлювати ті сумні події. Зокрема особливо грунтовно попрацювали в цьому напрямку такі дослідники першого періоду війни, як Віктор Суворов (Різун), Борис Соколов та Марко Солонін, матеріали яких автор цих рядків і використав у своєму доробку.

Південно-Західний фронт був вельми потужним формуванням у системі радянської оборони від гітлерівської Німеччини. На його ділянці бойових дій було 2 000 чи навіть 2 350  літаків, близько 3 500 танків, а кількість воїнів, мабуть, сягала близько мільйона.  Із ворожого боку їм протистояли тільки 350 літаків і 750 танків. Виходить, що описи величезної кількості гітлерівської техніки, солдатів, які часто фігурували в радянських художніх творах і військових мемуарах, — нерідко не що інше, як панічні перебільшення та вигадки. 

Виходячи з такої грандіозної переваги, бойові дії мали розгортатися так, як їх описувала фронтова газета «Во славу Родины», підшивка якої дивом збереглася в обласному архіві. У номері за 1 липня 1941 року там повідомлялося про 1 500 збитих німецьких літаків і 2 500 знищених ворожих танків. А 25 серпня в газеті писалося: «Лише за останні три тижні Червона армія розгромила 12 танкових німецьких дивізій, 37 піхотних дивізій, 8 мотодивізій, кілька дивізій СС».

Насправді ж сталося зовсім навпаки. Порівняно зі сталінською пропагандою геббельсівська — цілковитий примітив. Червонозоряних літаків у небі було майже не видно. Так, 22 червня 1941 року з 500 бомбардувальників фронту лише 34 здійснили бойовий виліт, а з 1 000 винищувачів жоден не перепиняв польотів німецьких «юнкерсів». І це не стільки тому, що після раптового нападу вони були знищені на аеродромах,  як часто раніше в нас запевнялося, а здебільшого через організаційні неполадки: не надходило відповідного наказу, бракувало пального, були виявлені несправності. Марко Солонін наводить числа, які важко сприймати. Наприкінці червня на захоплених аеродромах німцям дісталися 2 500  літаків, залишених радянськими частинами, що спішно відступали. Деякі з крилатих машин були пошкоджені, а більшість покинуті просто так. Згідно з бойовими донесеннями, на 1 серпня в радянській авіації нараховувалося аж 5 240 літаків, які невідомо де зникли. 

Схожа ситуація сталася й із танками. У битві, що відбулася в районі міст Дубно — Луцьк — Броди, було втрачено 2 648 радянських бронемашин, а німецьких — знищено тільки 85, а 200 — дещо пошкоджено. І особливо прикро, що наші втрати такої величезної кількості грізної техніки сталися не від влучних ворожих снарядів, а тому, що вона була залишена екіпажами після повного витрачання пального чи снарядів або після потрапляння в болотисту місцевість, бо танкові частини  за наказами високих командирів, які не знали справжньої обстановки, часто моталися туди-сюди, не знаходячи противника. Дуже швидко відступали також піхотні та кавалерійські дивізії. Ворог невпинно рухався по Західній та Правобережній Україні, наближаючись до Києва, хоча подекуди й зустрічав значний опір.

Однак не варто робити висновок, що тільки Південно-Західний фронт  зазнавав катастрофічних невдач. Інші такі ж формування  потерпали й від іще більших поразок. Так, на території, де діяв Західний фронт, було багато річок, боліт, які зручно використовувати для оборони від противника, що наступає. Але німці там рухалися, немов на парадному марші і, напрочуд швидко захопивши землі прибалтійських республік, Білорусі, Ленінградської і Смоленської областей, створили дуже серйозну загрозу для Москви.

І тоді серед гітлерівського військового керівництва виникла суперечка. Частина воєначальників на чолі з Гайнцем Вільгельмом Гудеріаном наполягала на тому, що необхідно кинути всі сили, щоб здобути радянську столицю. Інші заперечували: в такому разі виникне велика загроза удару з флангу, яку може нанести Південно-Західний фронт, що залишався ще вельми потужним. Отож необхідно призупинити наступ на Москву, основні сили спрямувати на Південно-Західний фронт, розгромити його, захопити всю Україну, а вже потім штурмувати радянську столицю. Саме таку точку зору й підтримав Гітлер. Танки Гудеріана й піхотні дивізії, які їх супроводжували, були направлені на південь. 

І як нині вважає чимало німецьких, а також російських та українських істориків, це дало можливість сталінському керівництву дещо оговтатися від розгрому, підтягти резерви й зрештою зупинити гітлерівців. Ті втратили сприятливий час, зазнали додаткових труднощів під час дощової осені та суворої зими, а потім потерпіли поразку. Втрата ж Москви дуже ускладнила б становище СРСР і віддалила б переможний перелом у ході радянсько-німецької війни. 

Зміна головного удару призвела до захоплення ворогом територій Брянщини, Чернігівщини, Сумщини, невдовзі танки Гудеріана вже гуркотіли поблизу Ромен та Лохвиці. Посилився натиск і частин вермахту, що наступали на Правобережжі. Великої поразки вони завдали військам Південно-Західного і Південного фронтів під Уманню. Тільки в полон там потрапили понад 50 тисяч наших воїнів. У середині серпня гітлерівці вже в чотирьох місцях форсували Дніпро й утворили там міцні плацдарми.

Так, відносно невелике угруповання Евальда фон Кляйста (його ударна сила — 237 танків) без особливих втрат здолало цю могутню водну перепону в районі Кременчука і швидко розширило свій плацдарм аж до Черкас. Само собою напрошується порівняння, що в 1943 році радянські війська зуміли захопити дніпровське узбережжя аж за чотири місяці жорстоких боїв. І в них полягло від 1-го  до 2 мільйонів воїнів. Зокрема тільки в битві за Київ на Лютізькому та Букринському плацдармах загинули близько 700 тисяч бійців. 

Жорстокі поразки й призвели до того, що під Лубнами навколо військ Південно-Західного фронту, які тримали оборону довкруги  Києва, зімкнулося кільце оточення. Вони зазнали повного розгрому. За німецькими даними, тільки в полон потрапили 665 тисяч воїнів. Хоча в радянських і російських джерелах наводиться й менша кількість, але цьому числу варто довіряти, бо німці все ж відзначаються пунктуальністю. Така грандіозна наша сила згинула у ворожих концтаборах! Чому ж так сталося?

Головною причиною розгрому фронту часто вважають те, що Сталін не давав дозволу його військам відступати від Києва. Безперечно, некомпетентне втручання «геніального вождя» неодноразово призводило до великих поразок. Але навряд чи фронт зміг би організовано відступити, адже його п’ять армій діяли розрізнено, часто навіть не маючи зв’язку з дивізіями. Тому його керівництво й не змогло сконцентрувати свої вельми потужні сили, щоб прорвати досить слабке вороже оточення з північного боку. 

Розповсюджені й нарікання, що частинам фронту бракувало пального, боєприпасів. А чому ж у німецьких дивізій, які воювали дуже далеко від своїх баз постачання, всього цього вистачало? Зустрічаються й звинувачення, що тотальний розгром стався головним чином через невправність командувача фронту Михайла Кирпоноса. Справді, він був одним зі сталінських висуванців. У Першій світовій війні брав участь як військовий фельдшер. Під час Громадянської війни в Червоній армії очолював різні підрозділи, закінчив її командиром полку, потім служив начальником військового училища. У війні з Фінляндією командував дивізією. Хоча вона там брала участь недовго, однак відзначилася на заключному етапі в боях за Виборг. За це Кирпонос одержав звання Героя Радянського Союзу, згодом був призначений командувачем спочатку Ленінградського військового округу, а потім Київського особливого військового округу, що був перетворений на Південно-Західний фронт. 20 вересня 1941 року як хоробрий, вірний присязі воїн він загинув у бою з гітлерівцями на По-лтавщині в урочищі Шумейкове на Лохвиччині. Мужність, відданість Батьківщині, звісно, дуже важливі якості для воїна, але для керівника великих військових формувань їх недостатньо. Безперечно, мав рацію відомий маршал Костянтин Рокосовський, який так характеризував Кирпоноса: «Я остаточно дійшов висновку, що не під силу були цій людині настільки об’ємні, складні та відповідальні обов’язки. І горе військам, йому довіреним».

І таких командирів зі стрімкою військовою кар’єрою тоді в Червоній армії було багато. Саме їх сталінський режим часто й робив головними винуватцями катастрофічних невдач, яких зазнавали радянські війська в перший період війни. Чимало кого з них спіткала така ж доля, як, приміром, Героїв Радянського Союзу — командувача Західного фронту  Дмитра Павлова, командувача військово-повітряних сил Південно-Західного фронту Євгена Птухіна, котрі були розстріляні. А хіба, скажімо, той же Кирпонос сам призначив себе на високу посаду? Певно, коли б залишився командиром дивізії, то міг стати вельми успішним воєначальником.

Катастрофічні поразки 1941 ро-ку в СРСР пояснювали здебільшого раптовістю нападу Німеччини та її великою перевагою в танках і літаках. Дослідники-правдошукачі зрештою зуміли довести, що то вигадки. Не було такої раптовості, а насправді Червона армія переважала вермахт і кількістю бойової техніки, і чисельністю живої сили. А невдачі пояснюються насамперед її низькою  боєздатністю. Головна причина того — зневага до людського життя, яка панувала в системі сталінської влади: переслідування контрреволюціонерів та залишків експлуататорських класів змінювалися розкуркуленням, Голодомором, репресіями 30-х років. Тільки впродовж останніх «чисток» близько 40 тисяч військових зазнали переслідувань. Усе це й посіяло і в країні, і в армії підозрілість, страх, багатьох позбавило ініціативності. Із повним правом і країну, й армію тоді можна було б назвати «заляканими».

І до цього загального страху сталінський режим додавав ще й потужну пропагандистську брехню про щасливе життя в Країні Рад, про неабияку могутність «непереможної й легендарної» Червоної армії, яка вестиме війну тільки на ворожих територіях, визволяючи пригноблених трудящих. Хоча радянсько-фінська війна особливо яскраво продемонструвала її низьку боє-

здатність, однак із цього ні вище керівництво країни, ні генералітет не зробили належних висновків. Бойової техніки хоча й вироблялося багато, але навчання воїнів, як нею досконало володіти, було поставлене слабо. Радянські пілоти й танкісти мали в кілька разів менше годин практичних тренувань, ніж німецькі. Загальна зневага до людського життя позначалася на специфіці бойових дій, які практикувалися:  проведення масованих атак, рукопашних боїв, недооцінювалися розвідка, зв’язок. 

Так, сторінки вже згаданої фронтової газети «Во славу Родины» рясніють заголовками й закликами на зразок: «Ворога дістав російський штик», «Ворог не виносить штикових ударів наших військ», «Фашисти бояться червоноармійського штика», «Хвацьким штиковим ударом нищимо фашистських гадів!» і так далі. Ясно, що в період широкого використання автоматів і кулеметів установка на перевагу рукопашного бою набувала вельми небезпечного характеру, який німці дуже добре й використовували. Комісар 

3-го батальйону зведеного полку Полтавського військового тракторного училища Б. Н. Кирилов згадував: «Провели партійні та комсомольські збори й почали наступати. Без розвідки особливостей місцевості й розташування ворога. Ми неслися з криком «ура», а німці спокійно сікли нас з автоматів і кулеметів».

Тож і не дивно, що війська зазнавали таких величезних поразок, встеляючи трупами солдатів поля битв. Історик Б. В. Соколов наводить підрахунки, що в 1941 році втрати радянських і німецьких воїнів співвідносяться як 18,1:1. У підсумку за всю війну вони становлять 8,5:1. А в наших західних союзників цей показник становив 1,6:1 на їхню користь.

Змішаний з оманливими хвастощами загальний страх або якесь дивовижне почуття «переможного переляку», що охоплювало країну, а відповідно й армію, після перших військових поразок червня 1941 ро-ку призвело до глибокого розчарування й панічної розгубленості. А разом із тим — і до нових невдач. А коли додати, що багато воїнів мали рідних, які були розкуркулені чи заморені голодом, розстріляні чи запроторені до концтаборів, то це аж ніяк не додавало бійцям снаги захищати свою  жорстоку владу. Тому й виникла жахлива ситуація. 

1941 року у ворожому полоні опинилися 3,9 мільйона радянських солдатів та офіцерів. Того року було затримано понад 710 тисяч дезертирів. Водночас іще більше посилилися репресії у військах. За період війни до вищої міри покарання було засуджено 135 тисяч військових, тобто знищено 10(!) дивізій. А в Німеччині така кара застосована тільки до 7 810 солдатів і офіцерів. 

Та попри жахіття 1941-го й 1942 років перемога таки була здобута. Однак довелося заплатити тисячами марних жертв, щоб зросла боєздатність Червоної армії. Величезною ціною дісталася перемога. І вона не потребує путінського «побєдобєсія». А гідна правдивого та глибокого аналізу, чому так дорого коштувала, і пошанування пам’яті тих, хто її виборов.

Валентин ПОСУХОВ,

журналіст