Мій дід не був героєм…

Мого діда по лінії мами важко назвати героєм. Швидше антигероєм. Він любив заглядати в чарку і нерідко ганяв селом жінку й дітей. Коли бабуся його згадувала, то називала винятково «раклом» і обов’язково наголошувала: «А що ти хочеш? Він же з кріпаків!» Я хоч і була малою, але нагадувала бабусі, що дід народився в 1902 році, а кріпацтво відмінили в 1861-му. Бабуся здивовано дивилася на мене й обурено казала: «Його батьки народилися за кріпацтва, у кріпаків!»

Звичайно, моя бабуся не осуджувала кріпаків, вона просто люто ненавиділа кріпацтво, бо малою чула від колишніх кріпаків про їхнє життя у панів, і вважала, що все погане в людей — від кріпацтва. А моїй мамі завжди було цікаво, чому бабуся, дочка поважного заможного селянина, вийшла заміж за невеликого руденького «кріпака», у родині якого всі чоловіки любили хильнути зайвого. Бабуся зітхала і казала, що спочатку він не пив і «щось в ньому було». Зараз це «щось» називають харизмою.

У родині діда дійсно чоловіки любили хильнути зайвого, але славилися вони не тільки цим — жителі навколишніх сіл виходили ввечері з дому, щоб засвітла стати на поріг мого діда чи прадіда і замовити піч або пошив взуття. Їхній рід славився своїми пічками і грубками віками, а пошите ними взуття, напевне, подолало загалом не одну сотню кілометрів.

Але дорослі про діда в нашій родині говорили пошепки, і якщо мама бачила, що я дивлюся в книгу, але не перегортаю сторінки, а мої вуха наче повернулися в бік дорослих, вона тягла мене до сусідньої кімнати і благала: «Нікому, чуєш, нікому не розповідай, що ти чула!» Це було в середині 1970-х років. І, звичайно, мама боялася, що я десь розкажу про діда, який двічі відсидів у таборах. 

Вперше діда забрали ще юнаком. Роком раніше Сахновщиною проходили загони Нестора Махна, і діда, який вже тоді міг відремонтувати будь-яке взуття й пошити за дві ночі чоботи, забрали із собою. Коли Махно опинився на іншому боці комуністів, діда заарештували і відправили годувати мордовських комарів. Повернувшись додому, він отримав іще один стрес — дізнався про смерть молодшої сестри, зовсім дівчинки… Група червоноармійців згвалтувала її, і вона повісилася. Їй було років 14—15. Дід одружився на бабусі, і в них один за одним народжувалися діти. Під час Голодомору він пішки ходив на Донбас і міняв взуття на хліб. Одного разу не встиг: прийшов, а молодша донька померла. То був 1933 рік…

Ні, мій дід не був героєм: пив, а всю злість виливав на бабусю і дітей. Мама згадувала, що і тверезим він був дуже нервовим. «От, — каже, — тиша в хаті і затишок. Мама місить хліб, батько шиє чоботи і читає Тараса Шевченка. Напам’ять. Він міг годинами його читати. Коли вивчив — невідомо. І щось не так сказав, не те слово… Мама відривається від тіста і поправляє його. Бо також знала твори Тараса Шевченка напам’ять. Він наполягає на своєму, а вона — на своєму… Батько кидає чоботи, крик, гвалт…». Після того вони просили бабусю не робити зауважень батькові: хай вже читає, як хоче. Бабуся сердилася і казала, що не любить «відсебеньок». Варто зауважити, що в них удома було багато книжок та журналів і всі дуже любили читати. 

Вдруге мій дід потрапив до табору перед війною. Він пішов до сільради просити шматок землі, бо в нього вже було п’ятеро дітей… Там йому відмовили. Тоді дід схопив зі столу червону скатертину, порвав її і кинув під ноги. Я не знаю, скільки років йому дали, але додому він того дня вже не повернувся. Серед двору так і залишилася спиляна груша, з якої він робив маленькі цвяхи для чобіт. 

Цього разу дід потрапив кудись за Полярне коло, звідкіля його й інших ув’язнених у 1941 році відправили на війну як гарматне м’ясо… Але дідові пощастило, і він в 1945-му повернувся з купою орденів і медалей. Дійшов до самого Берліна. Найбільшим враженням, згадувала мама, для діда стали німецькі домівки. Якось під час бою вони відстрілювалися з розбитого пустого будинку. Під пилом він побачив металеві баночки з надписами: «Salz», «Zucker», «Pfeffer»… Напевне, у нього була чимала тяга до затишку, бо він до кінця життя із заздрістю і захопленням згадував ті баночки з цукром і сіллю: мовляв, вміють німці жити! Бабуся не раз замахувалася на нього рушником і кричала: «Трясця б тебе побрала з тими баночками! Хтось почує, всі в Сибір поїдемо! Будуть тобі баночки!» 

Дід спиляв другу грушу і продовжував шити чоботи. Але тепер він не читав Тараса Шевченка, а співав арештантських пісень. І якось моя мама в школі під ялинкою заспівала: «Вот раздался гудок паровоза, это поезд с Полтавы пришел»… Дід Мороз ледь не знепритомнів. 

Коли моя мама поїхала на Донбас і привезла через кілька років мого батька для знайомства, вона попередила його, що її батько — людина, м’яко кажучи, непередбачувана. Вони зупинилисяь в сусідньому селі в маминої старшої сестри Тоні, а до бабусі і діда пішли копати картоплю. Усе було добре. І от іде мій батько і каже мамі: «Надя, началось… Твой отец нас выгоняет. Говорит: вы, мол, черти, идите к Тоне». Мама до діда: «Батьку, що сталося? Що ви Гері сказали?» Дід здивовано дивиться на маму: «Нічого… Кажу: вечеряйте і йдіть до Тоні». 

Коли у мого батька-шахтаря виявили захворювання легенів через запилення, вони з мамою і моїм старшим братом приїхали до бабусі й діда, адже там свіже повітря, молоко… Дід був дуже здивований, що батько не вміє класти піч і шити взуття. Тож він всього його навчив. Мій батько розповідав, що дід у голові робив дуже складні підрахунки, тож вважав його розумним і виправдовував хиби таборами, бо сам був родом із мордовських країв, де за селами починалися колючі дроти, а гавкання вівчарок інколи не давало спати…

Звичайно, мій дід не був героєм, він був людиною зі зламаною долею — кріпацтвом, таборами, жахливою смертю сестри… На жаль, і сьогодні ми маємо багато підстав для «злому» нації через свавілля і тупість влади, беззаконня, повернення в бік Росії, реабілітацію ворога, виправдання і обілення країни-окупанта… І що найгірше — знищення мови, освіти і культури. Ще трошки — і ми заспіваємо не пісню на слова Тараса Шевченка, не «Гей, пливе кача», а «Рюмка водки на столе»… Тупими легше керувати, з них легше зробити пустоголову отару.

Не треба вважати, що табори і Голодомор десь далеко в часі. Насправді дуже близько. Моїх дітей у дитинстві тримали руки моєї бабусі, яка тими руками мила й ховала померлу під час Голодомору доньку. Не спімо! Бо можемо прокинутися за дротом від гавкання вівчарок. Рятуймо школу і освіту. Мій дід не був героєм, він був талановитим, розумним, але його школою стали війни й табори. 

Для чого я це написала, не знаю… Із 2014 року кричу, що освіта і культура працюють на ворога. Скільки часу втратили… А тепер втрачаємо державу. Правду казала моя бабуся: усе лихо від кріпацтва. Ніяк ми не вичавимо зі своїх жил те кляте рабство — дивимося в бік Москви, десятиріччями обираємо «щурів» до влади... Але є шанс — освіта і культура зцілять душі, якщо ми захистимо їх від мерзотної влади. 

«Нас несуть по орбіті

Довгі будні похмурі —

Білі плями в освіті,

Чорні діри в культурі.

І от наче б не в’язні,

Наче б вибились в люди…

А в верхівках — то блазні,

То кати, то іуди!

Імена Сандармоха

Нам до щему болять,

Але терпим Сивоху,

«Всех простить и понять»…

Та хіба ж ми отара?

Нам, їй-Богу, пороблено!

Тільки помста і кара,

Кров’ю ворога скроплена.

…Сплять герої в граніті,

Ходять хмари похмурі.

Наш рятунок в освіті,

Наш початок — в культурі».

Тетяна МАЛАХОВА