<?xml version="1.0" encoding="windows-1251" ?>
<rss version="2.0" xmlns:yandex="http://news.yandex.ru"><channel>
<title>Газета «Вечiрня Полтава»</title>
<link>http://www.vechirka.pl.ua/</link>
<description>Статтi та новини та  за тиждень</description>
<copyright>Газета «Вечiрня Полтава»</copyright>
<language>ru</language>
<item>
<title>«ТойХтоПройшовКрізьВогонь»: замість відповідей — легенда</title>
<link>http://www.vechirka.pl.ua/articles/2012/2/1/35914748/</link>
<pubDate>Wed, 01 Feb 2012 10:14:44 +0200</pubDate>
<enclosure url="http://www.vechirka.pl.ua/db/articles/35914748_3358b692.jpg" type="image/jpeg" /><description>
<![CDATA[У Полтаві відбулася прем'єра фільму Михайла Іллєнка, в основу якого покладено долю нашого земляка, льотчика, Героя Радянського Союзу Івана Даценка. «Фільм заснований на реальних подіях» — ця фраза з рекламного ролика про фільм Михайла Іллєнка «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» дуже заінтригувала.  ]]>
</description>
<yandex:full-text>
<![CDATA[У Полтаві відбулася прем'єра фільму Михайла Іллєнка, в основу якого покладено долю нашого земляка, льотчика, Героя Радянського Союзу Івана Даценка. «Фільм заснований на реальних подіях» — ця фраза з рекламного ролика про фільм Михайла Іллєнка «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» дуже заінтригувала. Про долю уродженця села Чернечий Яр під Диканькою Івана Івановича Даценка «Вечірня Полтава» писала, починаючи з 90-х років, і не раз. Над цією темою працювали багато журналістів, тож, читаючи черговий матеріал, я завжди сподівалася дізнатися щось нове про неординарну долю цієї людини. Проте марно. У відкритті нових фактів його біографії за майже два останніх десятиліття ніхто так і не просунувся. Про Івана Даценка, як і раніше, відомо небагато: під час Великої Вітчизняної він був льотчиком, командиром ланки бомбардувальників, мав майже 300 бойових вильотів, за героїзм нагороджений медаллю «Золота зірка» і, відповідно, мав звання Героя Радянського Союзу. У квітні 1944 року його літак був збитий під Львовом, і з того часу біографія Героя має два варіанти. За одним, Іван Даценко загинув, за іншим — потрапив до німецького полону, звідки йому вдалося втекти. Повернувшись до своїх, був засуджений як колишній полонений і відправлений відбувати покарання у сталінський табір на Далекий Схід. Але і звідти вдалося втекти й якимось чином потрапити до Канади. У 1967 році, коли радянська делегація побувала в канадському Монреалі на виставці «Експо-67» і їй влаштувати екскурсію до поселення індіанців, тамтешній вождь раптом заговорив українською. А потім розповів, що походить він з села Чернечий Яр на Полтавщині, був льотчиком і в Радянському Союзі його звали Іваном Даценком. Принаймні таку історію привіз тоді з-за океану відомий танцівник Махмуд Есамбаєв.   Минуло багато років, але до тієї розповіді й фото ймовірного Даценка в індіанському вбранні фактажу практично не додалося. Говорили, правда, що в Даценка-вождя було четверо дітей, які розмовляли й українською. У зв'язку з цим виникає запитання: чому ніхто з них ніколи не шукав родичів на батьківщині свого батька? Адже відомо, що в Чернечому Яру залишилася рідна сестра Івана Даценка. Припускаю, що сам Іван Іванович не наважувався це робити за радянських часів, щоб не нашкодити сестрі та її сім'ї, пам'ятаючи, як той режим обійшовся з ним самим. Але ж за останні двадцять років Україна стала абсолютно відкрита світу й засобів зв'язку і можливостей стало більше в рази… Єдине запитання, на яке я змогла відповісти собі сама: чи міг Іван Даценко стати вождем індіанського племені? Так, міг. Зрозуміла це, коли десять років тому мені пощастило побувати в гостях у вождя індіанського племені месквокі, що мешкає в американському штаті Айова. 82-річний Френк Понетунікуа був вождем після свого діда Пуштеніко. У молодості він не те що не збирався очолити плем'я, а взагалі хотів відокремитися, отримав фах інженера, одружився з німкенею й виїхав до іншого штату. Але месквокі прагнули цивілізації — хотіли провести електрику, воду. Утім, самотужки зробити цього не могли. Тому щоразу зверталися по допомогу до Френка. Зрештою, вговорили його повернутися. Коли подружжя Понетунікуа переїхало до Тейми (поселення, де проживало плем'я месквокі), його білу дружину Джорджію (вона тоді була однією з трьох білих жінок у племені) ігнорували, довго з нею не розмовляли. А от Френка слухали не перебиваючи, хоча й дорікали за те, що він носив американські джинси… Завданням Френка було вивести плем'я з бідності. І він його вирішив, побудувавши велике казино і готель. Взагалі-то в Айові азартні ігри заборонені, але «корінному населенню» влада пішла на поступки, відчуваючи провину за забрані в індіанців землі. І справді, прогнози Френка справдилися — азартні американці поїхали до індіанського казино з усіх навколишніх штатів, багато хто просиджував за гральними столами по кілька днів (от навіщо потрібний був готель) і гравці залишали великі суми грошей. Так месквокі не лише подолали бідність, а й стали доволі заможними людьми. Замість вігвамів почали будувати сучасні будинки. Вони, як і раніше, не посміхаються білим людям, але розумних людей цінують.  За аналогією з цією історією, можна припустити, що в 40-х–50-х роках ХХ століття Іван Даценко, який міг не лише провести електрику, а й літак у небо підняти, був для індіанців Богом. Нехай він був білим, але він не був ненависним для них американцем. Тож, імовірно, що його могли і до племені прийняти, й вождем обрати. Але повернемося до прем'єри фільму «ТойХтоПройшовКрізьВогонь». У Полтаві вона відбулася в кінотеатрі «Конкорд» за сприяння товариства «Просвіта», очолюваного Миколою Кульчинським. Представити фільм приїхали режисер Михайло Іллєнко, генеральний продюсер Володимир Філіппов, виконавець головної ролі — актор Дмитро Лінартович та актор Віктор Андрієнко.  Фільм знімали п'ять років (зважаючи на перебої з фінансуванням) виключно в Україні (лише кілька кадрів було знято в Південних Андах, коли друзі запросили Михайла Іллєнка в навколосвітню подорож). Бюджет фільму становив 16 мільйонів гривень.  Пам'ятаючи рекламну фразу — «фільм заснований на реальних подіях» — думаю, не лише я прийшла в кінозал за відповідями щодо життя Івана Даценка. Натомість ми всі побачили красиве кіно, яке ще більше відводило глядача від реальності. Режисер, який є й одним із трьох сценаристів, узяв за основу всім відомі факти з життя героїчного льотчика й створив свою легенду. Придумав головному герою, якого в фільмі звуть Іваном Додокою, біографію не лише після 1944 року, а й до цього. Так у фільмі з'явилася спочатку дружина-татарка, а потім і маленький син, яких насправді в Івана Даценка не було, підступний друг-земляк та багато інших. «Замішуючи» сценарій на українському фольклорі, Михайло Іллєнко побачив батька головного героя — козаком-характерником. І самого Івана наділив певними надлюдськими можливостями… Одне слово, красиво знятий фільм із хорошими акторами нас, земляків, до розгадки долі Івана Даценка не лише не наблизив, а навпаки, відвів ще далі від тих історичних «крихіток», які ми маємо. Звичайно, режисер художнього фільму має право на художній вимисел. Але чи не забагато вимислу? Про це ми й поговорили після фільму з режисером Михайлом Іллєнком.  — Михайле Герасимовичу, чи доводилося вам у процесі підготовки до фільму чи під час зйомок зустрічатися з людьми, які знали Івана Даценка?  — Так, у 1967 році актриса кіностудії імені О. Довженка Наталія Наум та режисер Тимофій Левчук були в складі делегації учасників Всесвітньої виставки «Експо—67», які бачили Івана Даценка. Вони розповідали цю історію, і це була сенсація. Відтоді мене не полишала думка зняти фільм про цю людину, я читав журналістські матеріали в газетах, потім в Інтернеті, познайомився з родичами Івана Даценка — Григорієм Титаренком та Ольгою Рубан, бував у Чернечому Яру.  — А з тими людьми, які воювали з Даценком, не ставили собі за мету зустрітися?   — Якби я знімав документальне кіно, то обов'язково шукав би таких людей. Але ж у нас художній фільм...  — Можливо, зустріч із однополчанами допомогла б краще зрозуміти свого героя?  — Іван Даценко заслуговує на легенду. Для мене це очевидно. Легенда — це не документальний фільм, і ми мали право додати щось від себе. Тому такого дослідження не проводили. І вже п'ять років тому було зрозуміло, що якісь частини біографії Даценка так і залишаться невідомими, тож нам треба працювати на свою версію.  — І все ж таки, чи доводилося вам після 1967 року спілкуватися ще з кимось, хто бачив чи знав Даценка, окрім учасників тієї радянської делегації?   — Я спілкувався з одним американцем українського походження, який бував в тих краях, де, ймовірно, жив Даценко. Він чув про цю людину. Якось я в нього запитав: чому в Даценка така загадкова й маловідома доля вже в Канаді? І він мені цікаво відповів: «Наскільки я про нього чув і знаю, то можу сказати, що він був настільки нерядовою людиною, настільки вміло відстоював позиції індіанців, що він просто «дістав» канадську владу. Даценко був просто хорошим головою індіанського «колгоспу». Взагалі, американці, канадці мають не дуже добрі стосунки з індіанцями, тому не люблять торкатися цієї теми. І раптом з'являється не індіанець, освічена людина, яка має авторитет і починає відстоювати права індіанців. Припускаю, що канадській владі це справді не подобалося.  Усі запитання, які ви ставите, і ваші міркування — абсолютно справедливі. Але я мав би шукати на них відповіді, якби знімав документальне кіно. Наскільки зміг, я спробував дізнатися про долю Івана Даценка, але за основними відповідями треба було їхати до Канади. Але за які кошти? Ми не мали можливості ні знімати в Канаді, ні поїхати туди для проведення дослідження. Тож нам залишався один шлях — створити легенду.  — У вашому фільмі через все життя Івана Додоки проходить один персонаж — односелець Степан, який дуже впливає на долю головного героя. Образ Степана — додуманий?  — Звичайно. Те, що стосується радянського періоду Івана Даценка — це типова доля радянського солдата, який потрапив в полон, потім був репресований. Тому і ці взаємини можна собі уявити як типові, коли люди зраджували один одного.  — А чи був подібний Степан в долі Івана Даценка взагалі?  — Не знаю. Але міг бути…    Фото автора та надане продюсерським центром «Інсайтмедіа»  ]]>
</yandex:full-text>
<category>Тема дня</category>
</item>
<item>
<title>10 пророцтв столітньої давнини, які збулися</title>
<link>http://www.vechirka.pl.ua/articles/2012/2/1/26505145/</link>
<pubDate>Wed, 01 Feb 2012 10:13:10 +0200</pubDate>
<enclosure url="http://www.vechirka.pl.ua/db/articles/26505145_99cce08a.jpg" type="image/jpeg" /><description>
<![CDATA[У 1900 році американський інже-нер-будівельник Джон Елфріт Уоткінс   написав розважальну статтю в дамський журнал «Ladies' Home Journal» —   про те, що може відбутися через сто років. Тепер з'ясувалося, що автор   зробив кілька точних пророцтв. Джон Уоткінс працював у журналі «Saturday Evening Post», який видавався тим же видавництвом, що й «Ladies' Home Journal». Редактор історичного відділу «Saturday Evening Post» Джефф Нілссон помітив стару статтю, яка називалася «Що може статися протягом найближчого сторіччя», й вирішив опублікувати її через 112 років, здивувавшись точності деяких пророцтв. ]]>
</description>
<yandex:full-text>
<![CDATA[У 1900 році американський інже-нер-будівельник Джон Елфріт Уоткінс написав розважальну статтю в дамський журнал «Ladies' Home Journal» — про те, що може відбутися через сто років. Тепер з'ясувалося, що автор зробив кілька точних пророцтв. Джон Уоткінс працював у журналі «Saturday Evening Post», який видавався тим же видавництвом, що й «Ladies' Home Journal». Редактор історичного відділу «Saturday Evening Post» Джефф Нілссон помітив стару статтю, яка називалася «Що може статися протягом найближчого сторіччя», й вирішив опублікувати її через 112 років, здивувавшись точності деяких пророцтв. Відзначимо, що поряд із правильними прогнозами Джон Елфріт Уоткінс зробив кілька неточних. Зокрема він пророкував, що через 100 років у природі не залишиться комарів, у великих містах не буде авто, а з англійського алфавіту зникнуть букви C, X і Q.   Що стосується правильних прогнозів, то цей список має такий вигляд:    1.  Цифрова кольорова фотографія. Хоча Уоткінс навіть приблизно не описав принцип роботи комп'ютерів і не використав термін «цифрова», він досить точно розповів, як саме люди використовуватимуть подібні фотоапарати. Зокрема він передбачив, що фотографії відтворюватимуть справж- ні кольори й зможуть передаватися по телеграфу на будь-які відстані й дуже швидко, практично миттєво. Відзначимо, що в ті часи фотографія сприймалася як екзотична рідкість, а кольорова — взагалі була на стадії наукових експериментів.   2.  Уоткінс передбачив по-яву мобільного зв'язку. Тоді автор статті писав: «Бездротові телефонні й телеграфні мережі обплутають світ. Будь-яка людина зможе зателефонувати із центру Атлантичного океану своїй дружині в спальню в Чикаго. Нам буде так само просто зателефонувати в Китай, як тепер — зателефонувати з Нью-Йорка в Бруклін». Як відомо, у ті часи міжнародних телефонних ліній такої довжини ще не існувало, не кажучи вже про бездротовий зв'язок.   3.  Не секрет, що перші малюнки й опис танка зробив Леонардо да Вінчі, однак саме Джон Уоткінс точно описав застосування цих «фортів на колесах» у різних війнах. На його думку, такі форти повинні будуть прориватися через відкриті простори зі швидкістю сучасного експреса, а діяти вони повинні за принципом «сучасної кавалерії». Також Уоткінс описав літальні машини — розвідувальні літаки, в оснащення яких увійдуть телескопи з дальністю на сотню миль. «Оснащені фотоапаратами, вони зможуть фіксувати позиції ворога на цій відстані. Такі фотознімки — з відповідними параметрами, начебто їх зробили через вулицю, — потраплятимуть на стіл командуючим», — йшлося в статті.   4.  У статті також згадуються й напівфабрикати. Їх Уоткінс бачив як готові до вживання страви, які будуть поставлятися із закладів, подібних сучасним бакалеям. Як можна бачити по напівфабрикатах, що продаються нині у магазинах, Уоткінс мав рацію. Також він передбачив, що продукти зберігатимуться в холодильниках протягом тривалого часу, що теж відповідає сучасній реальності.   5.  Передбачивши теплиці, Уоткінс писав, що в майбутньому овочі вирощуватимуться набагато швидше за допомогою сильного електричного світла, яке прийде на зміну сонячному. При цьому на великих засклених плантаціях, де в землі будуть прокладені дроти, зиму можна буде перетворити на літо, а ніч — на день.   6.  Ще одним справдженим пророцтвом Уоткінса є телебачення й веб-камери. Так, він передбачив, що люди зможуть спостерігати за усім світом, а зображення людей і різних речей через камери передаватимуться по електричних дротах на екрани, що знаходяться на відстані кілька тисяч миль.   7.  Кондиціонери, у яких холодне повітря надходитиме зі спеціальних кранів, і в такий спосіб можна буде регулювати температуру в приміщенні точно так само, як це робиться при відкритті звичайного водопровідного крана, — ще одне із правдивих пророцтв Уоткінса. Він вважав, що в XX столітті тепле й холодне повітря повинне було б поставлятися зі спеціальних великих станцій — так само, як вода чи газ. Як бачимо, цього не відбулося, але опис самого принципу кондиціювання повітря у приміщенні цілком точно відображає те, як діють сучасні спліт-системи.   8.  Також Уоткінс передбачив появу синтезаторів, які він описав як обладнання, що дозволяють виконувати твори, перебуваючи на великій відстані, — сигнали передавалися б за допомогою електроенергії й відтворювалися б в іншому місті. Хоча таких обладнань за 100 років створено не було, автор пише, що ці «автоматичні обладнання будуть точно відтворювати звучання інструмента».   9.  Гігантські фрукти. У своїй статті Уоткінс також передбачив появу «полуниці розміром з яблуко». Як відомо, в XX столітті справді були виведені сорти овочів і фруктів великих розмірів.   10.  Останнім правдивим пророкуванням Уоткінса стали надшвидкісні поїзди, які курсуватимуть зі швидкістю 2 милі за хвилину, а швидкість експресів досягатиме 150 миль за годину. Нині у світі існують поїзди, які можуть розвивати швидкість приблизно 240 кілометрів за годину, —  повідомляє ВВС Russian.     ]]>
</yandex:full-text>
<category>Суспільство</category>
</item>
<item>
<title>На ювілейному Святі сала  полтавці куштували суші, купували  сало  в мармеладі й читали  «Історію маяківської свіжини»</title>
<link>http://www.vechirka.pl.ua/articles/2012/2/1/05093602/</link>
<pubDate>Wed, 01 Feb 2012 10:06:06 +0200</pubDate>
<enclosure url="http://www.vechirka.pl.ua/db/articles/05093602_58ea0572.jpg" type="image/jpeg" /><description>
<![CDATA[ Минулої суботи у серці Полтави на вулиці Жовтневій знову збиралися найзатятіші салолюби — гуляли на вже традиційному Святі сала. Ювілейне дійство (а свято на честь сала в Полтаві організовують уже вп’яте) обійшлося без розмаху і радше нагадувало ярмарок сала.]]>
</description>
<yandex:full-text>
<![CDATA[ Минулої суботи у серці Полтави на вулиці Жовтневій знову збиралися найзатятіші салолюби — гуляли на вже традиційному Святі сала.  Ювілейне дійство (а свято на честь сала в Полтаві організовують уже вп’яте) обійшлося без розмаху і радше нагадувало ярмарок сала. Чи то на заваді стали тріскучі січневі морози, чи інші причини, проте все свято фактично вмістилося на невеличкому п’ятачку в кварталі між ЦУМом та театром імені  М. В. Гоголя. І прихильників стратегічного національного продукту на вулиці міста цього року вийшло значно менше, ніж зазвичай. Взагалі, склалося таке враження, що всі відвідувачі свята зосередилися в чергах біля яток виробників сала та біля палаток із шашликами.  Натомість виробники улюбленого українського делікатесу підійшли до свята із фантазією — для конкурсу «Сало — найкращий делікатес» виготовили справжні шедеври. Із сала ліпили не лише традиційних поросят та свинок, яких на суд журі, наприклад, представили майстри фірми «Заря», а й дракончиків, сніговиків та інших казкових персонажів. Вигадливі котелевці привезли до Полтави велетенський фоліант у шкіряній оправі — «Історію маяківської свіжини». Літопис досягнень ТОВ «Агрофірма «Маяк» виготовлено із цільного шматка сала, а за закладку в енциклопедії котелевського сала правив лавровий листок. Окрім того, котелевці сплели із сала ще й чималого кошика, поклавши до нього троянди та хризантеми, теж, до речі, зроблені із сала та грудинки. Не забули й про головну подію цього року — «Євро—2012»: з цієї нагоди креативні майстри із «Маяка» зробили із сала справжнього футбольного м’яча.  — До свята готувалися дві доби: плели, шили, історію писали, — посміхається головний технолог ТОВ «Агрофірма «Маяк» Людмила Лиходій. — Привезли до Полтави півтонни сала, великий асортимент власної екологічно чистої й натуральної продукції — майже 70 найменувань.  Із промислової столиці регіону — Кременчука — до Полтави приїхав екзотичний торт, виготовлений технологами  ПАТ «Кременчукм’ясо». Його основа — сирокопчене м’ясо, далі шарами викладене сало, а прикрашають цей шедевр завитки з хрону та гірчиці. Фірмовий торт, за словами товарознавця торговельного відділу ПАТ «Кременчукм’ясо» Світлани Лукомської, розроблено технологами спеціально з нагоди цьогорічного свята. А у вільному продажу, окрім уже звичних для відвідувачів фірмової мережі магазинів «М’ясна лавка» м’ясних та ковбасних делікатесів, можна було придбати й екзотичне сало в мармеладі.   — Це сало, залите м’ясним бульйоном, — розкрила секрет диковинної страви Світлана Лукомська. — Бульйон зварений зі спеціальними прянощами та спеціями, що підкреслюють смак самого сала.   Шкода лише, що не всім полтавцям вдалося побачити дивовижні шедеври із сала — палатку із конкурсними роботами надійно охороняли козаки. Тому навіть преса могла потрапити туди виключно за посвідченнями.  Обійшлося цього року й без масових дегустацій головної страви свята, чим, власне, у попередні роки й славилося Свято сала. Не без того, що виробники влаштовували дегустації власної продукції біля своїх яток —  сало змітали за лічені секунди. Обіцяні організаторами безкоштовні бутерброди з’явилися на початку вулиці Жовтневої, біля входу у «Злато місто» разом із міським головою Полтави Олександром Мамаєм після 12 години. Разом із мером пощастило дармового сала скуштувати ще кільком щасливчикам. Та тільки Олександр Федорович зі свитою пішов далі — бутерброди теж зникли. Майже така ж історія і з безкоштовним чаєм для змерзлих гостей свята: сам напій був, але стаканчики для нього закінчилися. Натомість для чаю по 5 гривень за склянку одноразової тари не бракувало.  Розрекламоване суші-сало, яким гостей свята вирішили здивувати після сала в шоколаді, шампанському та з родзинами, теж пощастило скуштувати далеко не всім. Рулетиками із салом, курагою та чорносливом, загорненими в лаваш, на головній сцені біля Торгового дому «ЦУМ» щедро частували міського голову. Той зізнався, що цього дня він особливо радіє, що не вегетаріанець — їсть і сало, і ковбасу. А от пересічним глядачам, аби скуштувати екзотичні суші з салом, доводилося брати участь у конкурсах — на швидкість їсти лимони й цибулю тощо.  Традиційно на святі нагороджували кращих виробників сала. Офіційно переможця конкурсу «Сало — найкращий делікатес» не оголошували — грамоти дипломатично вручили всім учасникам у різних номінаціях. Проте міський голова Олександр Мамай, якому дуже сподобався м’яч до «Євро» з Котельви, не втримався і зі сцени заявив: «Мабуть, котелевське сало сьогодні — найкраще».   Фото Іванни СЕРДЮЧЕНКО  ]]>
</yandex:full-text>
<category>Тема дня</category>
</item>
<item>
<title>У Полтаві відбулася  прем’єра фільму</title>
<link>http://www.vechirka.pl.ua/articles/2012/2/1/55183303/</link>
<pubDate>Wed, 01 Feb 2012 10:06:04 +0200</pubDate>
<enclosure url="http://www.vechirka.pl.ua/db/articles/55183303_558b7189.jpg" type="image/jpeg" /><description>
<![CDATA[Що маємо — не цінимо, втративши — сумуємо… Тему цього народного   прислів'я по-своєму розвинули автори фільму «Завтра більше немає...»,   прем'єра якого відбулася нещодавно в полтавському рок-н-рол-кафе «Вілла   крокодила».   Ідея створити ігровий фільм і заснувати кінокомпанію «Форвард» виникла у подружок-однокласниць  — Тетяни Потрясаєвої, Алли Грінченко, Тіни Жаровської та Марії Рязанової, хоча у полтавських вишах вони отримали дипломи зі спеціальностей, далеких від кіномистецтва і, окрім Тані, працюють зовсімв інших галузях. Одна з дівчат пережила особисту драму: зустрічаласяз юнаком, але справа до весілля не дійшла, бо розсварилися через дрібниці, розлучилися через гординю, адже ніхто першим не захотів сказати: «Пробач…» ]]>
</description>
<yandex:full-text>
<![CDATA[Що маємо — не цінимо, втративши — сумуємо… Тему цього народного прислів'я по-своєму розвинули автори фільму «Завтра більше немає...», прем'єра якого відбулася нещодавно в полтавському рок-н-рол-кафе «Вілла крокодила». Ідея створити ігровий фільм і заснувати кінокомпанію «Форвард» виникла у подружок-однокласниць — Тетяни Потрясаєвої, Алли Грінченко, Тіни Жаровської та Марії Рязанової, хоча у полтавських вишах вони отримали дипломи зі спеціальностей, далеких від кіномистецтва і, окрім Тані, працюють зовсім в інших галузях. Одна з дівчат пережила особисту драму: зустрічалася з юнаком, але справа до весілля не дійшла, бо розсварилися через дрібниці, розлучилися через гординю, адже ніхто першим не захотів сказати: «Пробач…»  — Ця в принципі типова історія й лягла в основу сюжету, але вже з трагічним кінцем, — розповіла на презентації режисер Алла Грінченко. — Ми нашим короткометражним фільмом хочемо сказати молоді: дорожіть кожною миттю вашого кохання, бережіть одне одного, бо завтра може бути пізно щось змінити.  Оскільки фільм розрахований на молодіжну аудиторію, творча група прагне, аби після його перегляду юнаки та дівчата, які на комп'ютерах розуміються краще, ніж на людських стосунках, задумалися над тим, наскільки крихкі взаємини, що тільки народжуються, як легко втратити, а повернути важко або й зовсім неможливо. Як і в серйозній кінокомпанії, акторів відбирали на кастингу. Головні ролі зіграли Альона Балкова та Олександр Смирнов.  — Хоча із самими зйомками ми впоралися за вісім днів, — зауважує директор кінокомпанії «Форвард» Тетяна Потрясаєва, — на монтаж і озвучення 9-хвилинного фільму пішло кілька місяців. Ми плануємо його показати на фестивалі короткометражних фільмів у Запоріжжі навесні цього року.  Фільм створений у прямому сенсі на голому ентузіазмі молодої, але амбітної творчої команди. Жодної винагороди члени новоствореного творчого колективу не отримували. Чимало людей допомагали у зйомках фільму: хтось надав автомобіль, готель — номер, лікарня — палату і т. д., за що авторський колектив висловив їм щиру подяку.  Молодь із захопленням сприйняла прем'єру, взяла активну участь в обговоренні фільму й побажала творчому колективу подальших успіхів.   Людмила КУЧЕРЕНКО    для «Вечірньої Полтави»         ]]>
</yandex:full-text>
<category>Суспільство</category>
</item>
<item>
<title>Янукович увійшов до трійки найдорожчих Президентів світу</title>
<link>http://www.vechirka.pl.ua/articles/2012/2/1/34038000/</link>
<pubDate>Wed, 01 Feb 2012 10:04:01 +0200</pubDate>
<enclosure url="http://www.vechirka.pl.ua/db/articles/34038000_932edffa.jpg" type="image/jpeg" /><description>
<![CDATA[ У рейтингу «Ціна першої особи для економіки своєї країни» Президент України випередив лідерів найрозвиненіших держав Європи, Франції і Німеччини, поступившись лише президентам двох наддержав — Росії і США. Про це пише «Кореспондент». Більше, ніж на Януковича, витрачають лише на Барака Обаму і Дмитра Медведєва. Офіційні витрати на один день роботи Президента України становлять стільки ж, скільки за місяць одержують 675 українців із середньою зарплатою. У господаря Білого дому цей показник дорівнює 1275 гривень, а в господаря Кремля — 977.]]>
</description>
<yandex:full-text>
<![CDATA[ У рейтингу «Ціна першої особи для економіки своєї країни» Президент України випередив лідерів найрозвиненіших держав Європи, Франції і Німеччини, поступившись лише президентам двох наддержав — Росії і США. Про це пише «Кореспондент». Більше, ніж на Януковича, витрачають лише на Барака Обаму і Дмитра Медведєва. Офіційні витрати на один день роботи Президента України становлять стільки ж, скільки за місяць одержують 675 українців із середньою зарплатою. У господаря Білого дому цей показник дорівнює 1275 гривень, а в господаря Кремля — 977. У перерахунку на середні зарплати Президент Франції Ніколя Саркозі опинився в чотири рази «легшим» для економіки своєї країни, ніж український Президент. Схожа картина і в Польщі — лідер держави Броніслав Коморовський у півтора рази дешевший за Президента України, тоді як ВВП його країни втричі більший. У перерахунку ж на середні зарплати Коморовський опиняється в п’ять разів «легшим» за Януковича. Дивовижними здаються витрати на федерального канцлера Німеччини Ангелу Меркель і президента Фінляндії Тар’ю Халонен. Один день їх роботи дорівнює середнім зарплатам 51 і 22 співгромадян відповідно. Усі підрахунки базуються на офіційних даних посольств у Києві. Економічність європейських лідерів пояснюється тим, що в структурі витрат більшості глав держав, які згадує «Кореспондент», приблизно половину становить заробітна плата співробітників президентського офісу, майже 20% відводиться на візити і ще стільки ж — на поточні витрати. В Україні ж майже 50% витрат йдуть на забезпечення одного лише лідера держави. У цю цифру входять вартість орендованих для нього літака і вертольота, ціна будівництва вертолітних майданчиків і реконструкції резиденцій. ]]>
</yandex:full-text>
<category>Тема дня</category>
</item>
<item>
<title>Зі слів, як із колосків, сплелося «Перевесло»</title>
<link>http://www.vechirka.pl.ua/articles/2012/2/1/99868565/</link>
<pubDate>Wed, 01 Feb 2012 10:03:05 +0200</pubDate>
<enclosure url="http://www.vechirka.pl.ua/db/articles/99868565_8c050aa9.jpg" type="image/jpeg" /><description>
<![CDATA[ Хто з нас не знає, що таке твір на вільну тему?! Кожному відразу ж згадується школа, урок української мови й муки творчості над тоненьким зошитом у лінійку. Там чиясь фантазія натхненно злітала увись, а чиясь, мов кволе пташа, і хотіла, але ніяк не могла розпростерти крила.]]>
</description>
<yandex:full-text>
<![CDATA[ Хто з нас не знає, що таке твір на вільну тему?! Кожному відразу ж згадується школа, урок української мови й муки творчості над тоненьким зошитом у лінійку. Там чиясь фантазія натхненно злітала увись, а чиясь, мов кволе пташа, і хотіла, але ніяк не могла розпростерти крила. Це правда, що багатьом школярам легше тричі визубрити урок за підручником, ніж один раз написати власними словами бодай коротенький текст. Але правда й те, що є вчителі, яким вдається прищепити любов до творчості не лише відмінникам, а й усьому класу. Як вони цього досягають? Це запитання не випадково привело мене до Полтавського міського багатопрофільного ліцею  № 1, адже саме тут, окрім усього, ще й плекають юних літераторів, котрі сьогодні заявляють про свій талант уже на міжнародному рівні. А опікується ними вчитель, Герой України — Тетяна Балагура. До речі, і сама — поетеса.  — Тетяно Іванівно, коли ознайомишся з творами ваших вихованців, складається враження, що в ліцеї навчаються винятково обдаровані діти. І результат — їхні перемоги в цілій низці конкурсів. Скажіть, у яких конкретно.  — Так, у міжнародних — «Рекітське сузір’я» (Закарпаття), «Українська мова — мова єднання» (Одеса), «Посміхнімось щиро Вишні» (Полтава), обласному — «Голоси Енеєвих нащадків»… Ще були такі красномовні конкурси: «Коли плачуть тюльпани», «Створимо разом планету Добра», «Війна в історії мого роду та народу» тощо. Твори наших ліцеїстів друкували журнали «Дніпро», «Діє-слово», «Колізей», збірник «Сто молодих поетів України» та ряд газет. Звучали вони в ефірі Національного та обласного радіо. А тепер із хвилюванням чекатимемо, як сприймуть наш дебют читачі «Вечірки».  Діти справді талановиті. Але це аж ніяк не значить, що ми таких спеціально відшукали й узяли на навчання. Ні, вони приходять до нас щороку звичайними восьмикласниками, із уже сформованим потягом до якихось певних наук, але інколи й самі не підозрюють, що мають ще й творчі здібності. Просто сама обстановка в ліцеї сприяє їхньому cамовираженню. Викладачі так і говорять дітям: ви — талановиті, по-іншому просто бути не може, тож давайте разом шукати можливості сказати світові своє слово. Тоді й лексичний запас хочеться поповнити, і щось нове почитати, і помітити серцем те, чого не побачиш оком. Зараз поширене спілкування в електронній мережі, яке, при всіх своїх плюсах, робить, на жаль, ще й погану послугу: відучує школярів від усного мовлення, позбавляє необхідності красиво й грамотно говорити. Тому велику увагу звертаю на те, аби мої учні виходили за рамки побутово-розмовного рівня, навчалися відчувати красу й багатство слова на смак та на колір і не просто знайомилися зі змістом творів українських та зарубіжних класиків, а вчитувалися в них, всотували в себе уміння художньо висловлюватися. І це дає плоди.  — Проте ви не задовольняєтеся уроками й створили літературну студію «Перевесло».  — Бо розвивати й удосконалювати творчі здібності треба в системі. Урок обмежений певними рамками, а в студії можна відступати від умовностей і давати повний вихід творчій фантазії. Започаткували ми й так звану «Живу книгу», котра вміщує кращі дитячі доробки. Кожен може стати її автором. Це додає упевненості, адже позитивна оцінка стимулює.  — У чому ж виявляється харизматичне «Я» ваших вихованців?   — У творчій несхожості. Я радію, що вони бачать світ і відчувають його по-різному. Ось, наприклад, Таня Землякова довела, що впевнено торує стежки непростого верлібру, заглиблюючись у вишукані нетрадиційні образи. Вона вже має збірку «Риба в повітрі», яку ілюструвала Рузана Давітян, також наша учениця. А поезія Анни Єгорової стимулює до роздумів над вічними проблемами підлітків, пошуками власного місця в буденному світі, помережаному вмінням розуміти алітерацію почуттів. Філософські сентенції Катерини Сидорчук змушують замислитися над реаліями життєвих стандартів, які рвуть на клапті мереживо пам’яті, співають колискову зізнань чи міняють щастя на дрібну монету. Етюди Ганни Смородської живлять новаторством форми, нестандартних образів і асоціацій. Марія Васильєва запрошує в сині води поезії, де загадковою музикою звучить і лагідне піано, і жорстоке форте життя, де кожне слово — вічна нота в легкому скерцо. Що ж до прози Анастасії Кучеренко, то вона балансує на тонкій грані дотику життя й музики, за меридіаном яких не варто сумувати за реальністю, пронизуючи крізь час біографію Всесвіту…  — Цікаво, а як народжуються теми для колективних робіт студійців?  — Трапляється, що з нічого. Ось одного разу йшла на заняття, з дерева упав прямо під ноги каштан. Підняла, а він так тепло, по-рідному глянув і пригрівся в руці. Того разу ми писали твір на тему «Карі очі каштанів»…   — Тетяно Іванівно, нині багато скептиків, які готові переконувати всіх, що художнє слово вичерпало себе і йому просто немає місця в наших прагматичних діалогах. Ваші вихованці своєю   творчістю сьогодні пристрасно доводять, що це не так. А що буде завтра?  — Діти завжди творитимуть, бо намагатимуться втілити в слово свої мрії, безмежні фантазії, невичерпну спрагу виказати світові власну думку та нестримний політ фантазії. І якщо ми, вчителі, у школах, гімназіях та ліцеях дамо їхнім намаганням тверде підґрунтя, а польотам — надійні крила, то потяг до красного слова не вичерпається ніколи. А в своїх «перевеслянах» я взагалі упевнена: вони, якщо й не стануть геть усі відомими літераторами, то назавжди залишаться носіями рідної мови, не спаплюжать її ніколи й не зневажать. …Ще багато чого я хотіла запитати в учителя, чия праця вшанована на найвищому державному рівні. Але дзвінок покликав її до класу. На неї чекали діти, які впродовж усього свого життя будуть згадувати ці уроки.     Текст і фото    Іванни СЕРДЮЧЕНКО ]]>
</yandex:full-text>
<category>Суспільство</category>
</item>
<item>
<title>8-річний Володя Медведєв  та 9-річний Володя Сидоров  зіграли соло на фортепіано  в супроводі дорослого оркестру</title>
<link>http://www.vechirka.pl.ua/articles/2012/2/1/54073371/</link>
<pubDate>Wed, 01 Feb 2012 10:01:48 +0200</pubDate>
<enclosure url="http://www.vechirka.pl.ua/db/articles/54073371_9c1c9165.jpg" type="image/jpeg" /><description>
<![CDATA[ — Такий подарунок — можливість кращим учням зіграти разом із дорослим оркестром — піднесло нам управління культури облдержадміністрації, — говорить викладач Полтавської музичної школи №1 імені П. Майбороди, учителька юних обдарувань Ольга Горбушкіна. — І для нас, і для дітей це справді подія.]]>
</description>
<yandex:full-text>
<![CDATA[ — Такий подарунок — можливість кращим учням зіграти разом із дорослим оркестром — піднесло нам управління культури облдержадміністрації, — говорить викладач Полтавської музичної школи №1 імені П. Майбороди, учителька юних обдарувань Ольга Горбушкіна. — І для нас, і для дітей це справді подія.  Малі виконавці, яких ледве було видно за роялем, і симфонічний оркестр під диригуванням народного артиста України Віталія Скакуна зіграли в драмтеатрі імені Гоголя досить серйозну позитивну музику — концерт сучасного українського композитора Кіма Шутенка. 8-річний Володя Медведєв виконав соло на фортепіано першої, а 9-річний Володя Сидоров — другої й третьої частин концерту. Коли прозвучали завершальні акорди й 9-річний музикант підвівся із-за рояля, Віталій Скакун потиснув йому руку.  — Сидів у залі й думав: мої гени, — сміється Володимир Сидоров-старший. — Свого часу також навчався в музичній школі №1 по класу баяна, але залишив. Бо якраз з’явилися «бітли», і хлопці з нашого двору переконали: баян — ніщо у порівнянні з гітарою. Пізніше виступав у складі групи «Інтеграл». Володя ж уже в 2-річному віці тягнувся до музики, підтанцьовував у такт, не пропускав нагоди підспівати. Помітивши це, ми з дружиною вирішили придбати хороше німецьке фортепіано.  Тепер під суворим контролем батька Володя займається музикою по 3—4 години щоденно. Зізнається: іноді його змушують сідати за музичний інструмент, іноді сам розуміє, що потрібно. Завдяки ось такій свідомості й посидючості хлопець і доріс до того, щоб зіграти з дорослим оркестром.  — Старалися стільки репетирувати, щоб оркестр обох Володь не страшив, — розповідає Ольга Миколаївна. — Проводили репетиції й на сцені драмтеатру, аби наші музиканти звикли до нового інструмента. Однак усього все одно не передбачили. Річ у тім, що на репетиціях рояль стояв майже на авансцені, а перед самісіньким концертом його пересунули вглиб сцени. Тож дітям важко було перебудуватися.  До речі, обидва юні музиканти не вперше виступали на великій сцені. Вони уже встигли «засвітитися» на Міжнародному конкурсі «Золота Ліра» в Дніпропетровську. Причому кожен виборов почесне звання лауреата третього ступеня у своїй віковій категорії (Володя Медведєв — у номінації «Ансамбль», а Володя Сидоров — у номінації «Соліст»). «На конкурсі грав «Пісню без слів» Мендельсона і «Гумореску» Кармінського. Було дуже страшно, у мене навіть руки пітніли», — зізнається Володя Сидоров.  — Виступив достойно, але міг краще, — констатує Ольга Миколаївна. — Новий інструмент Володі не зовсім підкорився. Бо перед конкурсом нам дозволили зіграти на ньому лише по два такти з кожного твору — ось такі були жорсткі умови.  Викладач від Бога, Ольга Миколаївна ніколи не захвалює своїх учнів. Говорить, що вимоглива до всіх, а до обдарованих — у десять, сто разів більше. Не любить неохайного ставлення до музики. Цьому навчає і своїх вихованців. До речі, одна з її учениць свого часу зайняла третє місце навіть на конкурсі в Парижі.  — Разом із Володею Сидоровим зараз працюємо над ускладненою програмою — він уже грає твори Чайковського, Моцарта, Баха, Шамо. А ще готуємося одразу до двох серйозних конкурсів. До яких саме — поки що не конкретизуватиму. Бо недаремно кажуть: хочеш насмішити Бога — поділися своїми планами.  Фото із сімейного архіву родини Сидорових для «Вечірньої Полтави»]]>
</yandex:full-text>
<category>Суспільство</category>
</item>
<item>
<title>Григорій Шарий: «Прийняття закону про ринок земель позитивно вплине на соціальний  та економічний розвиток села»</title>
<link>http://www.vechirka.pl.ua/articles/2012/2/1/86642756/</link>
<pubDate>Wed, 01 Feb 2012 09:56:13 +0200</pubDate>
<description>
<![CDATA[Мораторій на продаж земель сільскогосподарського призначення в Україні було продовжено ще на один рік — до 1 січня 2013 року. Проте полеміка в державі щодо доцільності введення ринку земель не припиняється. Говорилина цю тему і під час нещодавньої прес-конференції начальника Головного управління Держкомзему в Полтавській області Григорія Шарого.Він, зокрема, зауважив, що не прогнозує масової купівлі паїв. Адже у новій редакції закону «Про ринок земель сільськогосподарського призначення» право викупу надається тільки фізичним особам і державі.  — У 1998—99 роках також надавалося право купівлі землі відповідними указами президента Леоніда Кучми. У нас в області за ці два роки було продано лише 210 земельних паїв із 350 тисяч, — коментує Григорій Іванович.]]>
</description>
<yandex:full-text>
<![CDATA[Мораторій на продаж земель сільскогосподарського призначення в Україні було продовжено ще на один рік — до 1 січня 2013 року. Проте полеміка в державі щодо доцільності введення ринку земель не припиняється. Говорили на цю тему і під час нещодавньої прес-конференції начальника Головного управління Держкомзему в Полтавській області Григорія Шарого. Він, зокрема, зауважив, що не прогнозує масової купівлі паїв. Адже у новій редакції закону «Про ринок земель сільськогосподарського призначення» право викупу надається тільки фізичним особам і державі.  — У 1998—99 роках також надавалося право купівлі землі відповідними указами президента Леоніда Кучми. У нас в області за ці два роки було продано лише 210 земельних паїв із 350 тисяч, — коментує Григорій Іванович. — Для порівняння — це територія Щербанівської сільської ради. Більше інтересу в покупців паї не викликали.  За словами Григорія Шарого, прийняття закону про ринок земель потягне за собою впровадження в життя цілого ряду нормативних актів — тих, які зроблять український земельний ринок цивілізованим. І одними з перших потрібно приймати закони «Про державний земельний банк» та «Про сільськогосподарську діяльність».  — Йдеться, по-перше, про охорону земель, — пояснює Григорій Іванович. — Використання земель в оренді нині у більшості випадків тягне за собою погіршення її фізичних властивостей, а невнесення органічних добрив — зниження якісного складу грунту. На сьогодні в Україні не розроблено ні системи стимулів для тих підприємств, які займаються поліпшенням родючості грунтів, ні економічних санкцій за погіршення родючості. Якщо агропідприємство чи фермер проводить гіпсування, розкислення грутнів, робить промивку від вторинного засолення грунтів, вносить «органіку» і займається сталим грунтозахисним землеробством, підвищує природну родючість, — держава має компенсувати втрати добросовісних землекористувачів. І навпаки, коли агровиробник не переймається сівозмінами, вирощує монокультури, зменшує природний фон родючості, то держава повинна накласти на такого господаря санкції, щоб компенсувати народу України ці втрати.  За недобросовісне господарювання на землі мають бути жорсткі санкції — аж до вилучення земельних ділянок із користування. Суму компенсації втрат теж нескладно обрахувати в кожному конкретному випадку, враховуючи групу грунтів, до яких належить та чи інша ділянка, природній бонітет грунтів тощо.  Інший обов’язковий момент, який мають врахувати законодавці, приймаючи нормативні акти, — це розвиток поселенської мережі, соціальної інфраструктури, а звідси — і розвиток конкретного регіону та всієї держави, збереження українського генофонду. За словами Григорія Шарого, на сьогодні в Полтавській області 1876 населених пунктів поселенської мережі. З них за останні 25 років розширення меж потребують 420 населених пунктів, які розвиваються. Ще майже 500 — депресивні. У понад 100 населених пунктах нині мешкають 10—15 жителів, у 50 населених пунктах — 5 жителів.  — Ми щорічно списуємо кілька населених пунктів, де навіть хат не залишилося, — продовжує далі тему Григорій Іванович. — Нині в регіоні 56 тисяч садиб, де громадяни постійно не проживають. З них до 12 тисяч господарі приїздять лише влітку. Така сумна статистика викликана насамперед економічними чинниками — відсутністю так званого містоутворюючого підприємства. У радянські часи такими підприємствами на селі були тваринницькі ферми, рільничі підрозділи, автогаражі. На сьогодні в області у 107 сільських радах немає жодного фермерського господарства — це 357 населених пунктів. Господарські двори, де є хоча б одне робоче місце, відсутні у половині сільських населених пунктів. Тут немає сільськогосподарського підрозділу на кшталт гаража, ферми, тракторної бригади — лише особисті селянські господарства. Такі населені пункти перспектив розвитку не мають, бо немає робочих місць. А для селян на сьогодні найголовніше — це робота. Не дороги з твердим покриттям, газифікація (вона в області майже стовідсоткова), автобусний зв’язок, адже села зникають і в приміському Полтавському районі з прекрасною інфраструктурою тільки тому, що людині немає де працювати й ніяк забезпечувати родину. Ще один момент — держава має законодавчо передбачити реєстрацію юридичних осіб—сільгоспвиробників — лише там, де знаходиться земельна ділянка, на якій вони працюють. Тоді податки будуть сплачуватися у селах, де ці підприємства справді працюють, а не в Києві, Харкові, Одесі чи Дніпропетровську. Окремим пунктом, на думку головного землевпорядника Полтавської області, мають бути прописані й вимоги щодо ведення тваринництва чи органічного землеробства.  — Вважаю, що прийняття закону про ринок земель позитивно вплине на соціальний та економічний розвиток села, — переконаний начальник Головного управління Держкомзему в Полтавській області Григорій Шарий. — Бо це примусить державу привести у цивілізований вигляд земельний кадастр, державний реєстр землевласників і землекористувачів. На якісно новий рівень підніметься й управління державними землями. Ціна на землю буде сформована реальна, а земля підлягатиме реальному оподаткуванню.    Надія ДІДЕНКО   «Вечірня Полтава» ]]>
</yandex:full-text>
<category>Область</category>
</item>
<item>
<title>Відкладаючи гроші «на смерть», самотня бабуся умудрялася жити на… 20—30 гривень на місяць</title>
<link>http://www.vechirka.pl.ua/articles/2012/2/1/59314009/</link>
<pubDate>Wed, 01 Feb 2012 09:56:01 +0200</pubDate>
<enclosure url="http://www.vechirka.pl.ua/db/articles/59314009_5fbcd7c6.jpg" type="image/jpeg" /><description>
<![CDATA[ Вона ретельно вела облік своїм заощадженням і не розлучалася з ними ніколи — завжди носила їх прив’язаними до тіла. Але, незважаючи на це, її пограбували.]]>
</description>
<yandex:full-text>
<![CDATA[ Вона ретельно вела облік своїм заощадженням і не розлучалася з ними ніколи — завжди носила їх прив’язаними до тіла. Але, незважаючи на це, її пограбували. Умови, у яких проживає 90-річна Варвара Микитівна, не те що спартанські, а просто нелюдські. Її хата-«розвалюха» давно не опалюється, оскільки піч розвалилася. Розбите вікно завішене якимись ганчірками, які, звичайно, не є перешкодою для досить свіжого морозного повітря. Скільки днів бабуся не показувалася на вулиці — невідомо, але, очевидно, давно, тому що на снігові немає жодного людського сліду. І чим вона харчується — незрозуміло. На багаторазові прохання відкрити двері Варвара Микитівна не відгукується, а зайти до її будинку неможливо, незважаючи на те, що двері не замкнені. Через розбите вікно видно, що двері, які розділяють сіни й неприбрану кімнату, забарикадовані товстою колодою. Ми з першим заступником начальника Оржицького райвідділу міліції Сергієм Лябахом ніде правди діти подумали, що господарка дивного будинку, чого доброго, віддала Богові душу. Але тут через комод пролунав слабкий старечий голос…   «Бабка все скаржилася, що вона бідна, і багато хто її жалів, підгодовували, чим могли»   У селі Лазірки Оржицького району Полтавської області про Варвару Котову відгукуються недобре. Живе вона сама, ні з ким не спілкується, до себе в будинок нікого не пускає.  — Спочатку люди жаліли сусідку, яка завжди скаржилася, що в неї немає грошей, — вводить у суть справи пенсіонерка Ольга Святенко, що живе напроти будинку Варвари Микитівни. — Хто хліба їй дасть, хто молочка або сальця. А сільський голова не раз намагався оформити її в Будинок престарілих, де вона була б у теплі й у добрі. Так Варвара — хитра така! — сховає паспорт, а без паспорта не приймають. Було навіть, що сільський голова оформив її в Будинок престарілих, так вона втекла звідти додому.  А в травні сільрада відвезла Микитівну в дільничну лікарню — зовсім слабкою була. З того часу чутки селом пішли, що вона лише прикидається бідною. Говорять, її стали роздягати, щоб покупати, а з неї гроші посипалися. Вона прив’язувала їх до себе й ніколи не розлучалася. Загортала в хустку, а хустку прив’язувала до тіла мотузкою. І на попереку носила гроші, і на ногах. Так і спала. Лікарі пропонували Варварі сховати її заощадження в сейф, поки вона буде лікуватися, — не віддала, не довірила медичному персоналу. Отоді люди й відвернулися від неї. Як правило, усі старі відкладають гроші на власний похорон, відмовляючи собі в елементарному. Варвара Котова — не виняток. Але її скнарість переходить усі розумні межі. За розповідями односельців, вона жаліла грошей на ремонт печі, на закупівлю палива, хоча, як самотня, одержувала на це субсидію. Шість зим (!) мерзла в хаті, не знімаючи валянок і пальта ні вдень, ні вночі. Не хотіла витрачатися навіть на те, щоб замінити перегорілу лампочку — так і жила без світла, поки хтось не приносив їй нову. Усе збирала гроші на «чорний» день. Тільки зараз з’ясувалося, що бабка витрачала на себе…  20—30 гривень на місяць.  — Чесно кажучи, я думав, що прадавньої бабусі вже немає давно на цьому світі, оскільки її напівзруйнована хата заросла бур’янами, — зізнається сімнадцятирічний Володимир Балюк, який зараз дає свідчення слідству (імена підозрюваних у здійсненні злочину змінені. — Авт.). — Я її лише раз колись і бачив. А тут говорили з тіткою Марією, а вона й видала, що бабулька не просто жива, а ще й багата. І запропонувала її пограбувати.     Натягнувши на голову старі панчохи, компанія почала підготовку до Нового року   У той час, коли колишня вихованка дитбудинку, учасниця бойових дій Варвара Котова, яка вже два десятки років вдовує, дожила до досить поважного віку й, очевидно, страждає старечим маразмом, не дозволяла собі витратити зайву копійку, багато її молодих односельців думали над тим, де б добути грошей на їжу й банальну випивку. Оскільки ніде не працювали, від їхнього погляду не могло вислизнути нічого, що «погано лежало». Збираючись разом, ці люди зазвичай весело проводили свій час, і, нерідко бувало, разом йшли що-небудь красти. Щоб знову ж таки використати вкрадене на гулянку. Компанія підібралася майже повністю із кримінальних особистостей. Причому, що цікаво, всі вони жіночої статі: 36-річна Марія Улітько, 40-річна Оксана Балюк, її дочка Аліна, племінниця Юлія (рідна сестра Володимира), а також 20-річна Ірина Ільєнко. Тільки одна з них не мала судимості. Інші вже притягувалися до кримінальної відповідальності за крадіжки, причому Оксана з Марією мали умовні судимості й зобов’язані були ще п’ять місяців щотижня відмічатися у виконавчій службі виконання покарань. До їхньої компанії приєдналися неповнолітні Володимир Балюк, його ровесник Славко Улітько, син Марії, і співмешканець Ірини Ільєнко Максим. До речі, Володимир, незважаючи на настільки юний вік, теж мав раніше проблеми із законом — спіймався на крадіжці кукурудзи.  …Наближався Новий 2012 рік, і компанія думала над тим, як його гідно зустріти. У голові молодих співмешканців Ірини й Максима «дозрів» план украсти металеву трубу на одному з недобудованих об’єктів. Своїм планом вони поділилися із сімейством Балюків. І коли трудівники села вже спали, ледарі відправилися на «полювання». На жаль, змушені були повернутися ні з чим — труба виявилася непід’ємною. Будучи засмучені, з надією на допомогу повернулися до будинку Марії Улітько. Та за чаркою горілки остудила їхні гарячі голови.  — Та ви що, здуріли? — обурилася тітка Марія. — Дільничний і так уже запитував за будматеріали, які ми вкрали з тієї ділянки. І що, скажіть, ми матимемо зі шматка труби, якщо гроші за неї поділити на вісьмох? До Нового року не дотягнемо! І запропонувала більш простий спосіб отримання коштів для існування — пограбувати бабу Варку, свою сусідку через город. Про її «незліченні багатства» усе село гуділо, а Машка особисто чула про це в лікарні.  «Підігріта спиртним» компанія миттєво загорілася новим планом, і в будинку почалася підготовка до пограбування. У хід пішли старі панчохи Машки, які всі активно натягували собі на голови. Їх вистачило тільки на сімох. Тому Оксані доручили бути на шухері. Максим же з неповнолітнім Володимиром та іншими дамами кинулися атакувати зубожілу хату «підпільної мільйонерки». Вони думали, що це буде зовсім не важко. Та не все так склалося, як гадалося.    Озброївшись вилами, баба Варка лякала грабіжників тим, що заколе їх   — Варвара Микитівна — жінка не з боягузів, — розповідає перший заступник начальника Оржицького РВВС Сергій Лябах. — Коли численна компанія близько опівночі почала тарабанити їй в усі вікна з вимогою відчинити двері й віддати гроші, «а то гірше буде», вона спочатку попросила їх прийти завтра. Зрозуміло, грабіжники на «завтра» нічого не збиралися відкладати. «Я бідна, у мене нічого немає», — спробувала викликати жаль у зловмисників бабуся. А потім перейшла до залякування: «Якщо ви посмієте залізти в мій будинок, я вас вилами заколю й перестріляю». «Хіба що солоними огірками можеш закидати», — глузували з неї. А бабка справді, схопивши вила, що стояли в хаті, була готова «у повному озброєнні» зустріти непроханих гостей. Забарикадовані вхідні двері досить довго тримали потужний натиск грабіжників. Коли ж вони все-таки ввалилися в сіни і взялися за «штурм» ще одних підпертих колодами дверей, баба Варка вибила вилами вікно й почала кликати на допомогу. Злякавшись піднятого шуму, компанія змушена була втекти.  Взявши «тайм-аут», злодії  «роздавили» ще пляшку горілки, що, мабуть, додало їм упевненості. «Так що, ми якусь бабу не зможемо здолати?» — запитували вони одне одного. І дійшли висновку, що потрібно завершити розпочату справу. Щоправда, Ірина з Максимом відмовилися від подальшої участі в пограбуванні, замість них до компанії приєднався син Марини, сімнадцятирічний Славко. «Тобі що, гроші не потрібні?» — запитали його дорослі. А кому ж вони не потрібні? Тому хлопчисько й погодився.  — Баба Варка розповідала, що, натерпівшись страху, вона сиділа на ліжку й молилася, — продовжує далі Сергій Лябах. — Най-дужче, зізналася, боялася того, що над нею познущаються. Але Бог, очевидно, її не почув. Тому що не минуло й години, як кошмар повторився. Цього разу доступ у хату був практично вільним. Другі двері піддалися зловмисникам набагато легше, і вони, користуючись прихопленим ліхтариком (світла в господарки не було), приступили до пошуків грошей. Хто кинувся шукати їх під подушкою, хто — в гардеробі, а Марія з Юлею Балюк почали трясти бабусю. Розстебнувши на ній пальто й ще кілька одежинок, жінки знайшли бажаний згорток на тілі нещасної: підперезана мотузкою хустка, в яку були заховані гроші.  Минуло майже два тижні, перш ніж про скоєний злочин стало відомо міліції. Постраждала тихо сиділа у своїй холодній хатинці й нікому, як завжди, не скаржилася на долю. І якби наступного дня її не прийшла провідати давня подруга, можливо, про її пограбування так ніхто і не дізнався б. І хоча баба Варка просила подругу нікому не розповідати про те, що сталося в її будинку вночі, все одно таємне стало явним. По Лазірках поширилися чутки, що в Котової забрали гроші. Дійшли вони й до сільського голови Василя Ільченка. Він зателефонував до райвідділу міліції.  — Варвара Микитівна довго не хотіла нас із Василем Григоровичем пускати до себе й усе відмахувалася: «Навіщо ви прийшли? Я від вас нічого не хочу», — розповідає Сергій Лябах. — Прямих запитань вона уникала, і тільки з відповідей на непрямі стало відомо, що грабіжників було багато, «може, п’ятеро, може, шестеро», що вони були невисокого зросту й, судячи з голосів, дуже молоді. Про те, що це могли бути жінки чи діти, слідчі навіть припустити не могли. Зате бабуся дала нам аркуш паперу, до якого вона ретельно записувала, коли і яку суму поклала в заначку. У цілому набралося 12 700 гривень. Старенька добре пам’ятала цю суму й без папірця…  — Зрозуміло, що через майже два тижні на місці злочину не залишилося жодних слідів і доказів. Що допомогло вам його розкрити?  — Слідів не залишилося, а от один речовий доказ наші оперативники знайшли на городі в баби Варки — чорну жіночу шапочку із блискітками й кількома волосинами на ній. Однак відразу пов’язати її зі злочином було неможливо, й опитані селяни теж не змогли вказати, кому міг належати головний убір. А його, як з’ясувалося пізніше, загубила Юля, донька Оксани Балюк, коли тікали з грішми,   — цю шапку їй позичила Марія. Вона дуже нервувала з цього приводу, побоюючись, що ця річ може стати доказом при розкритті злочину.  Вона прекрасно розуміла, що умовним строком їй уже не відскіпатися.   — Так все-таки розбійниць вичислили за шапкою?  — Ні. Люди, які раніше потрапляли в поле зору правоохоронних органів, у подібних випадках перші зазнають перевірок. Зрозуміло, що кожен з учасників скоєного розбою висував алібі — той у зазначений час знаходився, мовляв, у Гребінці, той — у Лубнах, інший — у Києві… Але досвідченим слідчим було нескладно встановити неузгодження в цих свідченнях. Крім того, на те, що в підозрюваних з’явилися гроші, вказували їхні обновки (одяг, мобільні телефони) та погашені в магазині борги. Через два дні ми вже знали правду.  Затримані написали розписку про невиїзд (у двох молодих жінок — маленькі діти). За грабіж із проникненням у житло проти них порушена кримінальна справа. За це передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк від 4 до 8 років. Подальшим розслідуванням займається слідче управління МВС. А Варвару Микитівну в той день, коли ми були в Лазірках, все-таки відправили в Будинок престарілих. Сергій Лябах доповів про ситуацію сільському голові, і той вжив екстрених заходів стосовно «евакуації» бабусі. Щоб забрати її з «фортеці», довелося остаточно вибити вікно…   P. S.  А втор висловлює подяку за сприяння в підготовці матеріалу начальникові відділу зв’язків із громадськістю Управління МВС України в Полтавській області Юрію Сулаєву.  ]]>
</yandex:full-text>
<category>Надзвичайні події</category>
</item>
<item>
<title>Відкладаючи гроші «на смерть», самотня бабуся умудрялася жити на… 20—30 гривень на місяць</title>
<link>http://www.vechirka.pl.ua/articles/2012/2/1/59314009/</link>
<pubDate>Wed, 01 Feb 2012 09:56:01 +0200</pubDate>
<enclosure url="http://www.vechirka.pl.ua/db/articles/59314009_5fbcd7c6.jpg" type="image/jpeg" /><description>
<![CDATA[ Вона ретельно вела облік своїм заощадженням і не розлучалася з ними ніколи — завжди носила їх прив’язаними до тіла. Але, незважаючи на це, її пограбували.]]>
</description>
<yandex:full-text>
<![CDATA[ Вона ретельно вела облік своїм заощадженням і не розлучалася з ними ніколи — завжди носила їх прив’язаними до тіла. Але, незважаючи на це, її пограбували. Умови, у яких проживає 90-річна Варвара Микитівна, не те що спартанські, а просто нелюдські. Її хата-«розвалюха» давно не опалюється, оскільки піч розвалилася. Розбите вікно завішене якимись ганчірками, які, звичайно, не є перешкодою для досить свіжого морозного повітря. Скільки днів бабуся не показувалася на вулиці — невідомо, але, очевидно, давно, тому що на снігові немає жодного людського сліду. І чим вона харчується — незрозуміло. На багаторазові прохання відкрити двері Варвара Микитівна не відгукується, а зайти до її будинку неможливо, незважаючи на те, що двері не замкнені. Через розбите вікно видно, що двері, які розділяють сіни й неприбрану кімнату, забарикадовані товстою колодою. Ми з першим заступником начальника Оржицького райвідділу міліції Сергієм Лябахом ніде правди діти подумали, що господарка дивного будинку, чого доброго, віддала Богові душу. Але тут через комод пролунав слабкий старечий голос…   «Бабка все скаржилася, що вона бідна, і багато хто її жалів, підгодовували, чим могли»   У селі Лазірки Оржицького району Полтавської області про Варвару Котову відгукуються недобре. Живе вона сама, ні з ким не спілкується, до себе в будинок нікого не пускає.  — Спочатку люди жаліли сусідку, яка завжди скаржилася, що в неї немає грошей, — вводить у суть справи пенсіонерка Ольга Святенко, що живе напроти будинку Варвари Микитівни. — Хто хліба їй дасть, хто молочка або сальця. А сільський голова не раз намагався оформити її в Будинок престарілих, де вона була б у теплі й у добрі. Так Варвара — хитра така! — сховає паспорт, а без паспорта не приймають. Було навіть, що сільський голова оформив її в Будинок престарілих, так вона втекла звідти додому.  А в травні сільрада відвезла Микитівну в дільничну лікарню — зовсім слабкою була. З того часу чутки селом пішли, що вона лише прикидається бідною. Говорять, її стали роздягати, щоб покупати, а з неї гроші посипалися. Вона прив’язувала їх до себе й ніколи не розлучалася. Загортала в хустку, а хустку прив’язувала до тіла мотузкою. І на попереку носила гроші, і на ногах. Так і спала. Лікарі пропонували Варварі сховати її заощадження в сейф, поки вона буде лікуватися, — не віддала, не довірила медичному персоналу. Отоді люди й відвернулися від неї. Як правило, усі старі відкладають гроші на власний похорон, відмовляючи собі в елементарному. Варвара Котова — не виняток. Але її скнарість переходить усі розумні межі. За розповідями односельців, вона жаліла грошей на ремонт печі, на закупівлю палива, хоча, як самотня, одержувала на це субсидію. Шість зим (!) мерзла в хаті, не знімаючи валянок і пальта ні вдень, ні вночі. Не хотіла витрачатися навіть на те, щоб замінити перегорілу лампочку — так і жила без світла, поки хтось не приносив їй нову. Усе збирала гроші на «чорний» день. Тільки зараз з’ясувалося, що бабка витрачала на себе…  20—30 гривень на місяць.  — Чесно кажучи, я думав, що прадавньої бабусі вже немає давно на цьому світі, оскільки її напівзруйнована хата заросла бур’янами, — зізнається сімнадцятирічний Володимир Балюк, який зараз дає свідчення слідству (імена підозрюваних у здійсненні злочину змінені. — Авт.). — Я її лише раз колись і бачив. А тут говорили з тіткою Марією, а вона й видала, що бабулька не просто жива, а ще й багата. І запропонувала її пограбувати.     Натягнувши на голову старі панчохи, компанія почала підготовку до Нового року   У той час, коли колишня вихованка дитбудинку, учасниця бойових дій Варвара Котова, яка вже два десятки років вдовує, дожила до досить поважного віку й, очевидно, страждає старечим маразмом, не дозволяла собі витратити зайву копійку, багато її молодих односельців думали над тим, де б добути грошей на їжу й банальну випивку. Оскільки ніде не працювали, від їхнього погляду не могло вислизнути нічого, що «погано лежало». Збираючись разом, ці люди зазвичай весело проводили свій час, і, нерідко бувало, разом йшли що-небудь красти. Щоб знову ж таки використати вкрадене на гулянку. Компанія підібралася майже повністю із кримінальних особистостей. Причому, що цікаво, всі вони жіночої статі: 36-річна Марія Улітько, 40-річна Оксана Балюк, її дочка Аліна, племінниця Юлія (рідна сестра Володимира), а також 20-річна Ірина Ільєнко. Тільки одна з них не мала судимості. Інші вже притягувалися до кримінальної відповідальності за крадіжки, причому Оксана з Марією мали умовні судимості й зобов’язані були ще п’ять місяців щотижня відмічатися у виконавчій службі виконання покарань. До їхньої компанії приєдналися неповнолітні Володимир Балюк, його ровесник Славко Улітько, син Марії, і співмешканець Ірини Ільєнко Максим. До речі, Володимир, незважаючи на настільки юний вік, теж мав раніше проблеми із законом — спіймався на крадіжці кукурудзи.  …Наближався Новий 2012 рік, і компанія думала над тим, як його гідно зустріти. У голові молодих співмешканців Ірини й Максима «дозрів» план украсти металеву трубу на одному з недобудованих об’єктів. Своїм планом вони поділилися із сімейством Балюків. І коли трудівники села вже спали, ледарі відправилися на «полювання». На жаль, змушені були повернутися ні з чим — труба виявилася непід’ємною. Будучи засмучені, з надією на допомогу повернулися до будинку Марії Улітько. Та за чаркою горілки остудила їхні гарячі голови.  — Та ви що, здуріли? — обурилася тітка Марія. — Дільничний і так уже запитував за будматеріали, які ми вкрали з тієї ділянки. І що, скажіть, ми матимемо зі шматка труби, якщо гроші за неї поділити на вісьмох? До Нового року не дотягнемо! І запропонувала більш простий спосіб отримання коштів для існування — пограбувати бабу Варку, свою сусідку через город. Про її «незліченні багатства» усе село гуділо, а Машка особисто чула про це в лікарні.  «Підігріта спиртним» компанія миттєво загорілася новим планом, і в будинку почалася підготовка до пограбування. У хід пішли старі панчохи Машки, які всі активно натягували собі на голови. Їх вистачило тільки на сімох. Тому Оксані доручили бути на шухері. Максим же з неповнолітнім Володимиром та іншими дамами кинулися атакувати зубожілу хату «підпільної мільйонерки». Вони думали, що це буде зовсім не важко. Та не все так склалося, як гадалося.    Озброївшись вилами, баба Варка лякала грабіжників тим, що заколе їх   — Варвара Микитівна — жінка не з боягузів, — розповідає перший заступник начальника Оржицького РВВС Сергій Лябах. — Коли численна компанія близько опівночі почала тарабанити їй в усі вікна з вимогою відчинити двері й віддати гроші, «а то гірше буде», вона спочатку попросила їх прийти завтра. Зрозуміло, грабіжники на «завтра» нічого не збиралися відкладати. «Я бідна, у мене нічого немає», — спробувала викликати жаль у зловмисників бабуся. А потім перейшла до залякування: «Якщо ви посмієте залізти в мій будинок, я вас вилами заколю й перестріляю». «Хіба що солоними огірками можеш закидати», — глузували з неї. А бабка справді, схопивши вила, що стояли в хаті, була готова «у повному озброєнні» зустріти непроханих гостей. Забарикадовані вхідні двері досить довго тримали потужний натиск грабіжників. Коли ж вони все-таки ввалилися в сіни і взялися за «штурм» ще одних підпертих колодами дверей, баба Варка вибила вилами вікно й почала кликати на допомогу. Злякавшись піднятого шуму, компанія змушена була втекти.  Взявши «тайм-аут», злодії  «роздавили» ще пляшку горілки, що, мабуть, додало їм упевненості. «Так що, ми якусь бабу не зможемо здолати?» — запитували вони одне одного. І дійшли висновку, що потрібно завершити розпочату справу. Щоправда, Ірина з Максимом відмовилися від подальшої участі в пограбуванні, замість них до компанії приєднався син Марини, сімнадцятирічний Славко. «Тобі що, гроші не потрібні?» — запитали його дорослі. А кому ж вони не потрібні? Тому хлопчисько й погодився.  — Баба Варка розповідала, що, натерпівшись страху, вона сиділа на ліжку й молилася, — продовжує далі Сергій Лябах. — Най-дужче, зізналася, боялася того, що над нею познущаються. Але Бог, очевидно, її не почув. Тому що не минуло й години, як кошмар повторився. Цього разу доступ у хату був практично вільним. Другі двері піддалися зловмисникам набагато легше, і вони, користуючись прихопленим ліхтариком (світла в господарки не було), приступили до пошуків грошей. Хто кинувся шукати їх під подушкою, хто — в гардеробі, а Марія з Юлею Балюк почали трясти бабусю. Розстебнувши на ній пальто й ще кілька одежинок, жінки знайшли бажаний згорток на тілі нещасної: підперезана мотузкою хустка, в яку були заховані гроші.  Минуло майже два тижні, перш ніж про скоєний злочин стало відомо міліції. Постраждала тихо сиділа у своїй холодній хатинці й нікому, як завжди, не скаржилася на долю. І якби наступного дня її не прийшла провідати давня подруга, можливо, про її пограбування так ніхто і не дізнався б. І хоча баба Варка просила подругу нікому не розповідати про те, що сталося в її будинку вночі, все одно таємне стало явним. По Лазірках поширилися чутки, що в Котової забрали гроші. Дійшли вони й до сільського голови Василя Ільченка. Він зателефонував до райвідділу міліції.  — Варвара Микитівна довго не хотіла нас із Василем Григоровичем пускати до себе й усе відмахувалася: «Навіщо ви прийшли? Я від вас нічого не хочу», — розповідає Сергій Лябах. — Прямих запитань вона уникала, і тільки з відповідей на непрямі стало відомо, що грабіжників було багато, «може, п’ятеро, може, шестеро», що вони були невисокого зросту й, судячи з голосів, дуже молоді. Про те, що це могли бути жінки чи діти, слідчі навіть припустити не могли. Зате бабуся дала нам аркуш паперу, до якого вона ретельно записувала, коли і яку суму поклала в заначку. У цілому набралося 12 700 гривень. Старенька добре пам’ятала цю суму й без папірця…  — Зрозуміло, що через майже два тижні на місці злочину не залишилося жодних слідів і доказів. Що допомогло вам його розкрити?  — Слідів не залишилося, а от один речовий доказ наші оперативники знайшли на городі в баби Варки — чорну жіночу шапочку із блискітками й кількома волосинами на ній. Однак відразу пов’язати її зі злочином було неможливо, й опитані селяни теж не змогли вказати, кому міг належати головний убір. А його, як з’ясувалося пізніше, загубила Юля, донька Оксани Балюк, коли тікали з грішми,   — цю шапку їй позичила Марія. Вона дуже нервувала з цього приводу, побоюючись, що ця річ може стати доказом при розкритті злочину.  Вона прекрасно розуміла, що умовним строком їй уже не відскіпатися.   — Так все-таки розбійниць вичислили за шапкою?  — Ні. Люди, які раніше потрапляли в поле зору правоохоронних органів, у подібних випадках перші зазнають перевірок. Зрозуміло, що кожен з учасників скоєного розбою висував алібі — той у зазначений час знаходився, мовляв, у Гребінці, той — у Лубнах, інший — у Києві… Але досвідченим слідчим було нескладно встановити неузгодження в цих свідченнях. Крім того, на те, що в підозрюваних з’явилися гроші, вказували їхні обновки (одяг, мобільні телефони) та погашені в магазині борги. Через два дні ми вже знали правду.  Затримані написали розписку про невиїзд (у двох молодих жінок — маленькі діти). За грабіж із проникненням у житло проти них порушена кримінальна справа. За це передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк від 4 до 8 років. Подальшим розслідуванням займається слідче управління МВС. А Варвару Микитівну в той день, коли ми були в Лазірках, все-таки відправили в Будинок престарілих. Сергій Лябах доповів про ситуацію сільському голові, і той вжив екстрених заходів стосовно «евакуації» бабусі. Щоб забрати її з «фортеці», довелося остаточно вибити вікно…   P. S.  А втор висловлює подяку за сприяння в підготовці матеріалу начальникові відділу зв’язків із громадськістю Управління МВС України в Полтавській області Юрію Сулаєву.  ]]>
</yandex:full-text>
<category>Надзвичайні події</category>
</item>
<item>
<title>Безхатченків рятують від морозів</title>
<link>http://www.vechirka.pl.ua/articles/2012/2/1/55083287/</link>
<pubDate>Wed, 01 Feb 2012 09:49:22 +0200</pubDate>
<enclosure url="http://www.vechirka.pl.ua/db/articles/55083287_94371e85.jpg" type="image/jpeg" /><description>
<![CDATA[ Посилення холодів найближчими днями (синоптики попереджують, що морози можуть сягнути -29—33оС), створило неабиякі проблеми для тих, хто простонеба ловить дрижаки, не маючи прихистку. Безхатченки можуть просто сконати на вулицях, адже їхні постійні вороги — голод і холод — тепер об’єдналися. ]]>
</description>
<yandex:full-text>
<![CDATA[ Посилення холодів найближчими днями (синоптики попереджують, що морози можуть сягнути -29—33оС), створило неабиякі проблеми для тих, хто просто неба ловить дрижаки, не маючи прихистку. Безхатченки можуть просто сконати на вулицях, адже їхні постійні вороги — голод і холод — тепер об’єдналися. Аби вберегти людей від обмороження та бодай якось їх підгодувати, за розпорядженням міністра МНС по всій Україні створюють пункти обігріву. За даними УМНС України в Полтавській області, на Полтавщині обладнали 52 таких пункти. Це — великі армійські намети, де встановлено пічку, у яку цілодобово підкидають дрова, щоб нагріти чай. З меблів — кілька дощатих столів та лав. На промерзлу землю кладуть дерев’яні щити.  Опікуються пунктами обігріву працівники МНС. До речі, в МНС заявляють, що обігрітися й посьорбати гарячого чаю з бутербродом там можуть не лише безхатченки, але й всі, хто змерз і не має можливості обігрітися. Один із таких пунктів у Полтаві, що на території ринку «Південний» біля залізничного вокзалу, відвідали кореспонденти «ВП». Саме тоді, коли двоє офіцерів МНС пригощали чаєм та бутербродами із салом кількох бомжів. Ті усілися гуртом за одним із столів і не кваплячись пили чай. Поспішати, справді, було нікуди: на вулиці зимно, а обігрітися їм немає де. На відміну від пункту обігріву, який торік влаштовували біля Київського вокзалу, двоє «еменесників» чергували самі — без працівниць районних відділів соціального забезпечення, які торік поралися біля плити, розливали чай та готували бутерброди. Чому тепер працівники райсоцзабезів не чергують у наметі, офіцери МНС не знають. Як не знають і того, чому в складі зміни, яка триває по 12 годин, немає фельдшера або бодай когось із старшокурсників медакадемії. Дехто з безхатченків, які приходять обігрітися, вже обморожений, шкіра у струпах, а деякі — з вошами. Медична допомога їм не завадила б. Справжньою проблемою для працівників МНС, які чергують у наметі, стало відвідування туалету. Біля пункту його не встановили, тож доводиться ходити у туалет, що на ринку. Але там розмова коротка: плати дві гривні. Усі спроби пояснити, що люди не з власної волі чергують у наметі, жодного враження не справляє. Доводиться платити із власної кишені. Можливо, владі варто було б вирішити й це питання. Тим більше, що цей пункт у перший день його роботи особисто відвідав один із заступників голови Полтавської облдержадміністрації. Все начебто оглянув, а от проблем не помітив.  Уже перші дні роботи пунктів обігріву показали, що безхатченки туди тягнуться, адже вибору в них немає. До речі, туляться до намету й безпритульні тварини. Їм теж цими днями сутужно. Якась добра душа поклала для собак картонки на вулиці, аби «брати наші менші» не лежали просто на снігу.  Фото автора ]]>
</yandex:full-text>
<category>Місто</category>
</item>
<item>
<title>Безхатченків рятують від морозів</title>
<link>http://www.vechirka.pl.ua/articles/2012/2/1/55083287/</link>
<pubDate>Wed, 01 Feb 2012 09:49:22 +0200</pubDate>
<enclosure url="http://www.vechirka.pl.ua/db/articles/55083287_94371e85.jpg" type="image/jpeg" /><description>
<![CDATA[ Посилення холодів найближчими днями (синоптики попереджують, що морози можуть сягнути -29—33оС), створило неабиякі проблеми для тих, хто простонеба ловить дрижаки, не маючи прихистку. Безхатченки можуть просто сконати на вулицях, адже їхні постійні вороги — голод і холод — тепер об’єдналися. ]]>
</description>
<yandex:full-text>
<![CDATA[ Посилення холодів найближчими днями (синоптики попереджують, що морози можуть сягнути -29—33оС), створило неабиякі проблеми для тих, хто просто неба ловить дрижаки, не маючи прихистку. Безхатченки можуть просто сконати на вулицях, адже їхні постійні вороги — голод і холод — тепер об’єдналися. Аби вберегти людей від обмороження та бодай якось їх підгодувати, за розпорядженням міністра МНС по всій Україні створюють пункти обігріву. За даними УМНС України в Полтавській області, на Полтавщині обладнали 52 таких пункти. Це — великі армійські намети, де встановлено пічку, у яку цілодобово підкидають дрова, щоб нагріти чай. З меблів — кілька дощатих столів та лав. На промерзлу землю кладуть дерев’яні щити.  Опікуються пунктами обігріву працівники МНС. До речі, в МНС заявляють, що обігрітися й посьорбати гарячого чаю з бутербродом там можуть не лише безхатченки, але й всі, хто змерз і не має можливості обігрітися. Один із таких пунктів у Полтаві, що на території ринку «Південний» біля залізничного вокзалу, відвідали кореспонденти «ВП». Саме тоді, коли двоє офіцерів МНС пригощали чаєм та бутербродами із салом кількох бомжів. Ті усілися гуртом за одним із столів і не кваплячись пили чай. Поспішати, справді, було нікуди: на вулиці зимно, а обігрітися їм немає де. На відміну від пункту обігріву, який торік влаштовували біля Київського вокзалу, двоє «еменесників» чергували самі — без працівниць районних відділів соціального забезпечення, які торік поралися біля плити, розливали чай та готували бутерброди. Чому тепер працівники райсоцзабезів не чергують у наметі, офіцери МНС не знають. Як не знають і того, чому в складі зміни, яка триває по 12 годин, немає фельдшера або бодай когось із старшокурсників медакадемії. Дехто з безхатченків, які приходять обігрітися, вже обморожений, шкіра у струпах, а деякі — з вошами. Медична допомога їм не завадила б. Справжньою проблемою для працівників МНС, які чергують у наметі, стало відвідування туалету. Біля пункту його не встановили, тож доводиться ходити у туалет, що на ринку. Але там розмова коротка: плати дві гривні. Усі спроби пояснити, що люди не з власної волі чергують у наметі, жодного враження не справляє. Доводиться платити із власної кишені. Можливо, владі варто було б вирішити й це питання. Тим більше, що цей пункт у перший день його роботи особисто відвідав один із заступників голови Полтавської облдержадміністрації. Все начебто оглянув, а от проблем не помітив.  Уже перші дні роботи пунктів обігріву показали, що безхатченки туди тягнуться, адже вибору в них немає. До речі, туляться до намету й безпритульні тварини. Їм теж цими днями сутужно. Якась добра душа поклала для собак картонки на вулиці, аби «брати наші менші» не лежали просто на снігу.  Фото автора ]]>
</yandex:full-text>
<category>Місто</category>
</item>
<item>
<title>Депутати забрали землю у власників Центрального ринку і збільшили  до максимальних надбавки  та премії команді мера на 2012 рік</title>
<link>http://www.vechirka.pl.ua/articles/2012/2/1/01469843/</link>
<pubDate>Wed, 01 Feb 2012 09:41:20 +0200</pubDate>
<description>
<![CDATA[На позачерговій сесії Полтавської міськради, яка відбулася 30 січня 2012року, найжвавішу реакцію в сесійній залі викликало питання про скасування рішень міськради. На відміну від решти — понад тридцяти питань, за які депутати дружно голосували практично без обговорення. ]]>
</description>
<yandex:full-text>
<![CDATA[На позачерговій сесії Полтавської міськради, яка відбулася 30 січня 2012 року, найжвавішу реакцію в сесійній залі викликало питання про скасування рішень міськради. На відміну від решти — понад тридцяти питань, за які депутати дружно голосували практично без обговорення. Головуючий Олександр Мамай уточнив, що йдеться про земельну ділянку біля Центрального продовольчого ринку, яку 2010 року продали власникам торжища попередники нинішніх депутатів. Тоді багато підприємців, які торгують на Центральному ринку, виступали проти продажу земельної ділянки, вважаючи, що депутати зраджують місту, віддаючи землю в центрі Полтави за безцінь — всього приблизно 9 млн. грн. Хоча, як тоді говорили, вона має коштувати не менше 30 млн. грн. А коли на сесії вирішувалося питання продажу, група протестувальників навіть спробувала ввірватися до сесійної зали, аби переконати депутатів не голосувати за це рішення.  Тепер депутати скасували всі попередні рішення щодо продажу земельної ділянки за адресою: вулиця Новий Базар, 37. На підставі чого прийнято таке рішення, «ВП» прокоментував заступник міського голови Дмитро Трихна. Він, зокрема, зазначив: що  «22 липня та 8 вересня 2010 року рішенням депутатів міськради п’ятого скликання продано земельну ділянку СТ «Міськко-опринторг» площею 20 732 кв. м на вулиці Новий Базар, 37, для експлуатації цього ринку. А суть скасування цього рішення полягає в тому, що було направлено звернення КП «Полтавасервіс» про порушення їхніх прав, у зв’язку з тим, що 16 вересня 2009 ро- ку виконавчим комітетом Полтавської міської ради було прийнято рішення № 261 про утворення та організацію міського комунального ринку, відповідно до якого було передбачено створення комунального ринку на цій земельній ділянці. Також це рішення підлягає скасуванню через те, що міською радою було порушено ст. 134 Земельного кодексу України про продаж цієї земельної ділянки, оскільки не було проведено  аукціону…» У міськраді говорять, що власникам ринку гроші — 9 млн. грн. — повернуть, а земельну ділянку передадуть до комунальної власності міста.  Без обговорення депутати проголосували й за питання «Про умови оплати праці», яке Олександр Мамай назвав «технічним». Як дізналися журналісти, воно впливає на гаманці платників податків, адже з міського бюджету тепер більше витрачатимуть на утримання міського голови та його заступників. Так, полтавці тепер будуть оплачувати з власної кишені, крім щомісячних премій та решти надбавок до окладів посадовцям, ще й «вирішення соціально-побутових проблем» чиновниками. 2012 року міський голова та його заступники отримуватимуть максимальну можливу винагороду за віддане служіння полтавській громаді. Найбільше — міський голова, у якого розмір грошової надбавки до окладу за виконання особливо важливої роботи становитиме 90%. У його заступників — 50%. Премію для градоначальника, який обіцяв полтавцям працювати за 1 гривню на місяць, та його заступників відтепер встановлено в сумі 100% до окладу. З нагоди свят — Дня місцевого самоврядування та Нового року — чиновники отримуватимуть по 1300 грн. премії. А жінки — секретар міськради та троє заступників міського голови — до 8 Березня отримуватимуть додатково ще по 1300 грн. Передбачено ще й два види допомоги керівникам міста. Зокрема, на оздоровлення в розмірі середньомісячної зарплати. Такі ж гроші полтавські можновладці отримують і для вирішення власних соціально-побутових умов. Уточнити ставлення міського голови до «технічного» питання представникам ЗМІ не вдалося, адже Олександр Мамай не став проводити традиційної післясесійної прес-конференції.  ]]>
</yandex:full-text>
<category>Місто</category>
</item>
<item>
<title>Депутати забрали землю у власників Центрального ринку і збільшили  до максимальних надбавки  та премії команді мера на 2012 рік</title>
<link>http://www.vechirka.pl.ua/articles/2012/2/1/01469843/</link>
<pubDate>Wed, 01 Feb 2012 09:41:20 +0200</pubDate>
<description>
<![CDATA[На позачерговій сесії Полтавської міськради, яка відбулася 30 січня 2012року, найжвавішу реакцію в сесійній залі викликало питання про скасування рішень міськради. На відміну від решти — понад тридцяти питань, за які депутати дружно голосували практично без обговорення. ]]>
</description>
<yandex:full-text>
<![CDATA[На позачерговій сесії Полтавської міськради, яка відбулася 30 січня 2012 року, найжвавішу реакцію в сесійній залі викликало питання про скасування рішень міськради. На відміну від решти — понад тридцяти питань, за які депутати дружно голосували практично без обговорення. Головуючий Олександр Мамай уточнив, що йдеться про земельну ділянку біля Центрального продовольчого ринку, яку 2010 року продали власникам торжища попередники нинішніх депутатів. Тоді багато підприємців, які торгують на Центральному ринку, виступали проти продажу земельної ділянки, вважаючи, що депутати зраджують місту, віддаючи землю в центрі Полтави за безцінь — всього приблизно 9 млн. грн. Хоча, як тоді говорили, вона має коштувати не менше 30 млн. грн. А коли на сесії вирішувалося питання продажу, група протестувальників навіть спробувала ввірватися до сесійної зали, аби переконати депутатів не голосувати за це рішення.  Тепер депутати скасували всі попередні рішення щодо продажу земельної ділянки за адресою: вулиця Новий Базар, 37. На підставі чого прийнято таке рішення, «ВП» прокоментував заступник міського голови Дмитро Трихна. Він, зокрема, зазначив: що  «22 липня та 8 вересня 2010 року рішенням депутатів міськради п’ятого скликання продано земельну ділянку СТ «Міськко-опринторг» площею 20 732 кв. м на вулиці Новий Базар, 37, для експлуатації цього ринку. А суть скасування цього рішення полягає в тому, що було направлено звернення КП «Полтавасервіс» про порушення їхніх прав, у зв’язку з тим, що 16 вересня 2009 ро- ку виконавчим комітетом Полтавської міської ради було прийнято рішення № 261 про утворення та організацію міського комунального ринку, відповідно до якого було передбачено створення комунального ринку на цій земельній ділянці. Також це рішення підлягає скасуванню через те, що міською радою було порушено ст. 134 Земельного кодексу України про продаж цієї земельної ділянки, оскільки не було проведено  аукціону…» У міськраді говорять, що власникам ринку гроші — 9 млн. грн. — повернуть, а земельну ділянку передадуть до комунальної власності міста.  Без обговорення депутати проголосували й за питання «Про умови оплати праці», яке Олександр Мамай назвав «технічним». Як дізналися журналісти, воно впливає на гаманці платників податків, адже з міського бюджету тепер більше витрачатимуть на утримання міського голови та його заступників. Так, полтавці тепер будуть оплачувати з власної кишені, крім щомісячних премій та решти надбавок до окладів посадовцям, ще й «вирішення соціально-побутових проблем» чиновниками. 2012 року міський голова та його заступники отримуватимуть максимальну можливу винагороду за віддане служіння полтавській громаді. Найбільше — міський голова, у якого розмір грошової надбавки до окладу за виконання особливо важливої роботи становитиме 90%. У його заступників — 50%. Премію для градоначальника, який обіцяв полтавцям працювати за 1 гривню на місяць, та його заступників відтепер встановлено в сумі 100% до окладу. З нагоди свят — Дня місцевого самоврядування та Нового року — чиновники отримуватимуть по 1300 грн. премії. А жінки — секретар міськради та троє заступників міського голови — до 8 Березня отримуватимуть додатково ще по 1300 грн. Передбачено ще й два види допомоги керівникам міста. Зокрема, на оздоровлення в розмірі середньомісячної зарплати. Такі ж гроші полтавські можновладці отримують і для вирішення власних соціально-побутових умов. Уточнити ставлення міського голови до «технічного» питання представникам ЗМІ не вдалося, адже Олександр Мамай не став проводити традиційної післясесійної прес-конференції.  ]]>
</yandex:full-text>
<category>Місто</category>
</item>
</channel></rss>
