<?xml version="1.0" encoding="windows-1251" ?>
<rss version="2.0" xmlns:yandex="http://news.yandex.ru"><channel>
<title>Газета «Вечiрня Полтава»</title>
<link>http://www.vechirka.pl.ua/</link>
<description>Статтi та новини та  за тиждень</description>
<copyright>Газета «Вечiрня Полтава»</copyright>
<language>ru</language>
<item>
<title>Селін та Безус — у розширеному складі збірної</title>
<link>http://www.vechirka.pl.ua/articles/2012/5/16/69691044/</link>
<pubDate>Wed, 16 May 2012 12:27:55 +0300</pubDate>
<description>
<![CDATA[Оголошено попередній список кандидатів до національної збірної України, котрі будуть готуватися до «Євро—2012». До переліку із 26-ти футболістівпотрапив захисник полтавської «Ворскли» Євген Селін — єдиний із полтавської команди. Окрім нього, у резерві збірної — півзахисник Роман Безус, який разом із іншими сімома гравцями на перші збори не поїде, алемає підтримувати власну форму, щоб бути напоготові.]]>
</description>
<yandex:full-text>
<![CDATA[Оголошено попередній список кандидатів до національної збірної України, котрі будуть готуватися до «Євро—2012». До переліку із 26-ти футболістів потрапив захисник полтавської «Ворскли» Євген Селін — єдиний із полтавської команди. Окрім нього, у резерві збірної — півзахисник Роман Безус, який разом із іншими сімома гравцями на перші збори не поїде, але має підтримувати власну форму, щоб бути напоготові. — Я очікував, що мене викличуть до збірної, — зізнається Селін. — Не був упевнений в цьому, але чекав дзвінка і, звичайно ж, хотів потрапити до заявки. Я дуже радий і буду доводити тренерам, що вони не помилилися в мені. — Все-таки я сподівався потрапити до основної заявки команди на чемпіонат Європи, — говорить Роман Безус, — але реальність така, що на збори головної команди країни я не їду і за кілька днів вирушаю до молодіжної збірної. В цьому я сам винен. Треба було краще грати і доводити своє право на збірну. Нині учасники збірної готуються у Туреччині, де перебуватимуть до 24-го травня. Потім команда помандрує до Австрії та Німеччини, де відбудуться три товариські гри. Заявка на «Євро—2012» має складатися із 23-ох прізвищ і повинна бути оголошена не пізніше ніж за 10 днів до початку змагань.]]>
</yandex:full-text>
<category>Спорт</category>
</item>
<item>
<title>«Фаворит» — бронзовий призер чемпіонату України</title>
<link>http://www.vechirka.pl.ua/articles/2012/5/16/60480684/</link>
<pubDate>Wed, 16 May 2012 12:27:18 +0300</pubDate>
<description>
<![CDATA[У Полтаві відбулися матчі заключного четвертого туру волейбольного Фіналу чотирьох української Суперліги. До нашого міста (ігри відбувалисяу спорткомплексі УМВС) з’їхалися основні команди країни — харківський «Локомотив», красноперекопська «Кримсода» та черкаський «Імпексагро Спорт». Господарем змагань був лубенський «Фаворит», спонсор якого — Лубенський молочний завод (ТМ «Гармонія»). Президент клубу Володимир Дорош вирішив влаштувати шоу для глядачів — і всі три дні ігри супроводжували скандування фанатів, звуки ударної установки та підтримкарядових уболівальників.]]>
</description>
<yandex:full-text>
<![CDATA[У Полтаві відбулися матчі заключного четвертого туру волейбольного Фіналу чотирьох української Суперліги. До нашого міста (ігри відбувалися у спорткомплексі УМВС) з’їхалися основні команди країни — харківський «Локомотив», красноперекопська «Кримсода» та черкаський «Імпексагро Спорт». Господарем змагань був лубенський «Фаворит», спонсор якого — Лубенський молочний завод (ТМ «Гармонія»). Президент клубу Володимир Дорош вирішив влаштувати шоу для глядачів — і всі три дні ігри супроводжували скандування фанатів, звуки ударної установки та підтримка рядових уболівальників. У першій грі «Фаворит» приймав красноперекопську «Кримсоду» — і поступився 0:3. У першій партії господарі та гості грали на рівних, і лише наприкінці кримчани зуміли реалізувати чотири атаки поспіль — 22:18. Саме вони і спричинили перемогу 25:21. Другу партію активніше розпочав «Фаворит», але відірватися не зміг і знову програв наприкінці: 19:25 на користь «Кримсоди». У третій партії господарі, хоч і поступалися вже набагато суттєвіше, та все ж змогли зрівняти рахунок, але помилки на подачах і блоці знову спричинили поразку 22:25. Та на розташуванні команд у таблиці це вплинуло мінімально, адже черкаська команда «Імпексагро Спорт» теж поступилася харківському «Локомотиву» 0:3. Після гри головний тренер «Фаворита» Сергій Соснін відзначив: «Наш суперник довго йшов до своїх перемог, кілька років вони грали одним складом, ми ж у досвіді їм поступаємося. Тому робили все, що могли, але надто багато помилялися». «Фаворит» — «Кримсода» — 0:3 (21:25, 19:25, 22:25). «Локомотив» — «Імпексагро Спорт Черкаси» — 3:0 (28:26, 25:14, 25:19). Другий тур став вирішальним, адже «Фаворит» зустрічався із  «Імпексагро Спорт», із котрим вів боротьбу за бронзові медалі. Перша партія складалася вдаліше для гостей: черкащани випереджали лубенців на одне-два очки і лише двічі перед технічними перервами «Фаворит» зрівнював рахунок. Наприкінці партії розрив досяг чотирьох очок і ліквідувати його господарі не зуміли: 22:25. У другій партії вже «Фаворит» лідирував у рахунку, а після другої перерви вийшов вперед на чотири пункти, і тепер уже Черкаси поступилися 22:25. Третя партія також лишилася за «Фаворитом»: 25:13, без шансів для гостей. Четверта партія стала останньою: перевага господарів хоч і була менш відчутною, але гості все одно не зуміли підібратися до лубенців ближче, ніж на два очки. У підсумку — перемога 25:17 у партії та 3:1 у грі. Після цієї гри «Фаворит» обійшов Черкаси у таблиці і опинився на третій сходинці. А «Локомотив», обігравши «Кримсоду» 3:1, достроково став чемпіоном. «Ми до цього кілька матчів програли, не могли знайти ритм, а на цю гру команда налаштувалась: гравці між собою поговорили, вислухали тренерів і зуміли перемогти», — зазначив капітан «Фаворита» Олександр Фурман. «Фаворит» — «Імпексагро  Спорт» — 3:1 (22:25, 25:22, 25:13, 25:17). «Кримсода» — «Локомотив» — 1:3 (20:25, 25:23, 15:25, 15:25). Перед третім туром склалася така ситуація: долю бронзових медалей вирішували вже без участі «Фаворита». Якщо «Імпексагро Спорт» відбирав очки у «Кримсоди», то «Фаворит» мав би обігрувати дострокового чемпіона — харківський «Локомотив». Але кримчани розбили черкащан 3:0 і тому останній матч уже нічого не вирішував. Тож «Локомотив» і «Фаворит» показали цікавий поєдинок, перемогу в якому святкували господарі — 3:2. Дебют харків’ян у першій партії виявився потужним: інколи розрив у рахунку сягав десяти очок, а завершилася партія на користь «Локомотива» 25:12. У другій партії «Фаворит» вийшов вперед, зберігши перевагу аж до другої перерви, та гості все ж зрівняли рахунок — 21:21. Запалу лубенців вистачило для перемоги 25:22. Третя партія знову була за «Локомотивом» — 25:18. Четвертий сет черговий раз змінив лідера: «Фаворит» вигравав весь час і на другу перерву команди пішли з рахунком 16:11. «Локомотив» ледь не наздогнав супротивника, але лубенцям вистачило наснаги, і вони зуміли перемогти 25:22. У п’ятій вирішальній партії команди вели гру нарівні, але наприкінці господарі провели низку вдалих прийомів і перемогли 15:13. «Фаворит» — «Локомотив» — 3:2 (12:25, 25:22, 18:25, 25:22, 15:13). «Кримсода» — «Імпексагро Спорт» — 3:0 (25:15, 25:19, 25:17). Таким чином, «Фаворит» уперше в історії волейболу здобув бронзові нагороди чемпіонату України!]]>
</yandex:full-text>
<category>Спорт</category>
</item>
<item>
<title>Полтавці поринули у світ класичної музики, який ожив від помаху диригентської палички  Вінстона Вогеля</title>
<link>http://www.vechirka.pl.ua/articles/2012/5/16/10245133/</link>
<pubDate>Wed, 16 May 2012 12:24:21 +0300</pubDate>
<enclosure url="http://www.vechirka.pl.ua/db/articles/10245133_6ccf6dc8.jpg" type="image/jpeg" /><description>
<![CDATA[ Не встигли відлунати звуки фестивалю «Слава роду Полтавського», під час проведення якого полтавці насолоджувалися розмаїттям творчих колективів,як Полтавська обласна філармонія подарувала прихильникам мистецтва новузустріч із прекрасним. ]]>
</description>
<yandex:full-text>
<![CDATA[ Не встигли відлунати звуки фестивалю «Слава роду Полтавського», під час проведення якого полтавці насолоджувалися розмаїттям творчих колективів, як Полтавська обласна філармонія подарувала прихильникам мистецтва нову зустріч із прекрасним. У приміщенні музич-но-драматичного театру імені М. Гоголя звучала класична музика у виконанні Полтавського камерного оркестру філармонії. Диригентом запросили видатного американського маестро Вінстона Вогеля.  Полтавський камерний оркестр філармонії імені Д. Ахшарумова по-новому зазвучав під орудою Вінстона Вогеля, який вперше приїхав до Полтави, щоб подарувати своє мистецтво. Він знаний на всіх континентах як динамічний диригент, оригінальний інтерпретатор, композитор і лектор. Творча діяльність американського музиканта настільки широка, що він встигає керувати і музичними оркестрами у Нью-Джерсі, Німеччині, Голландії та Ізраїлі, і заснованим ним Музичним товариством у США.  — Ідея спільного проекту виникла під час виступу нашого колективу в Сумах, — розповів директор Полтавської обласної філармонії Олег Тищик. — Вінстон Вогель у той час був у цьому місті з концертом і, почувши гру наших музикантів, запропонував попрацювати разом. Протягом двох днів відбувалися репетиції з маестро, результатом яких і став згаданий концерт. Спільна робота з таким видатним світовим музикантом надасть поштовх для розвитку філармонії та музикантів оркестру. Наразі ми сподіваємося на подальшу співпрацю з Вінстоном Вогелем. В останні роки Вінстон Вогель активно працює у різних країнах і виступає з концертами в Україні, Росії, Польщі, Румунії, Угорщині тощо. До Полтави маестро запрошував ще Герман Юрченко у роки, коли був директором філармонії, але лише нині Вінстон Вогель знайшов час для Полтавського камерного оркестру.  Під час концерту в приміщенні театру імені М. Гоголя звучали твори різних композиторів, різнобарв’я музичних мелодій яких створювало відчуття гармонії та багатогранності настроїв. Розпочавши концерт Сюїтою Отторіно Респіги, з кожним новим твором оркестр під диригуванням Вінстона Вогеля відлунював новими музичними фарбами. Життєстверджуюча витончена мелодія «Маленької нічної серенади» Амадея Моцарта, яку полтавські шанувальники класичної музики почули у виконанні камерного оркестру, вирізнялася вишуканістю, навіювала ліричні спогади та змушувала поринути в атмосферу далекого XVIII століття, коли її виконували під вікнами коханої кілька музикантів. Інтимність та камерність музики відлунювала в серцях слухачів, передавалася протяжними мелодіями з дещо пустотливими ритмами. Романтичний настрій, створений музикою Амадея Моцарта, підтримав і наступний твір — «Серенада» англійського композитора романтичного напрямку Едуарда Елгара. А завершився концерт легкою, світлою, контрастною, зі змінними ритмами, широким діапазоном та віртуозними мелодією «Простою симфонією» британського композитора, диригента і піаніста ХХ століття Бержаміна Бріттена. Кожний твір у виконанні камерного оркестру прозвучав індивідуально і вирізнявся оригінальністю звучання. Музиканти камерного оркестру тонко відчували кожен рух маестро, який своєю виразністю ставав мотивацією до дії оркестрантів. Витонченість жестів та відточеність рухів перетворювалися на виняткову партитуру диригента, де кожен, навіть найменший порух його тіла, передавав той чи інший динамічний відтінок. Плавність рухів Вінстона Вогеля та його увага до трактовки музичного матеріалу здавалася мистецтвом, від якого неможливо було відвести погляд.  ]]>
</yandex:full-text>
<category>Економіка</category>
</item>
<item>
<title>«Душа проситься співати»</title>
<link>http://www.vechirka.pl.ua/articles/2012/5/16/49594259/</link>
<pubDate>Wed, 16 May 2012 11:59:48 +0300</pubDate>
<enclosure url="http://www.vechirka.pl.ua/db/articles/49594259_b67ca0b2.jpg" type="image/jpeg" /><description>
<![CDATA[  Едуард Клопот із Карлівки — найяскравіше відкриття 4-го сезону шоу телеканалу СТБ «Україна має талант»  — Нереально класне звучання. Це від Бога. Так, як ти співаєш, не співають ті, хто кілька років навчається в консерваторії, — так прокоментував виступ Едуарда Клопота один із суддів телепроекту «Українамає талант» Ігор Кондратюк. Інший суддя — Влад Яма — у відповідь на слова Едуарда: «Усе життя кручу гайки, а спів — моє хобі» побажав: «Я щиро хотів би, щоб основним твоїм заняттям став спів, а закручування гайок перейшло до розряду хобі».]]>
</description>
<yandex:full-text>
<![CDATA[  Едуард Клопот із Карлівки — найяскравіше відкриття 4-го сезону шоу телеканалу СТБ «Україна має талант»  — Нереально класне звучання. Це від Бога. Так, як ти співаєш, не співають ті, хто кілька років навчається в консерваторії, — так прокоментував виступ Едуарда Клопота один із суддів телепроекту «Україна має талант» Ігор Кондратюк. Інший суддя — Влад Яма — у відповідь на слова Едуарда: «Усе життя кручу гайки, а спів — моє хобі» побажав: «Я щиро хотів би, щоб основним твоїм заняттям став спів, а закручування гайок перейшло до розряду хобі».   «І досі не зрозумів, що я у фіналі»  — Дехто в телепроекті намагається переінакшити моє прізвище. Скажімо, Оксана Марченко говорить: «Ох, і Клопіт!» Це вже йде гра слів. Знаю, що в молдавській, румунській мовах «клопот» означає «дзвін». Можливо, хтось із моїх предків мав голос гучний, мов дзвін. У мене ж голос від мами, — розповідає про себе 34-річний Едуард. — Музичної освіти, на жаль, не здобув. Хоч свого часу відвідував музичну школу, грав на духових інструментах — альті, кларнеті, валторні. Та трапилося так, що зламав руку. Перелом був дуже складний, із півроку провів у санаторії. Таким чином, до музичної школи не повернувся. Навчаючись у Карлівській загальноосвітній школі № 3, їздив на конкурси як вокаліст. Хоч затягнути мене на сцену було не так легко. Нашій  піонервожатій весь час доводилося мене ловити. Тодішнього Едуарда Клопота більше приваблювала перспектива поганяти з хлопцями м’яча або повисіти на турніку… В армії я згадав, що колись грав на духових інструментах — таким чином опинився в оркестрі. Тож у мене була не служба — «лафа». За два роки освоїв гру практично на всіх духових інструментах. До того ж і співав — ми з хлопцями створили солдатський вокальний гурт «Рандеву». До армії я працював токарем на механічному заводі. Коли ж відслужив, завод якраз почав занепадати. Мене відправили у відпустку за власний рахунок. Коротко кажучи, живи, як хочеш. Довго не думав — влаштувався в котельню, потім на меблеву фабрику. Скрізь платили копійки. У пошуках заробітку прийшов на цукровий завод, і тут став слюсарем другого розряду. У 1999-ому потрапив до Київської консерваторії. Мене прослухали й сказали: з таким голосом, мовляв, вам потрібно вступати, але ж ви не маєте музичної освіти. До того ж змалювали картину: житла немає, стипендія дрібна. Подумав: як за отаких умов навчатися? У мене сама мама, допомоги чекати нізвідки. Окрім усього, на той час уже мав дружину Оксану, яку не міг проміняти навіть на консерваторію. Таким чином, зробив свій вибір: повернувся до Карлівки. Тільки й того, що дізнався: у мене драматичний баритон. Так от, працював слюсарем, згодом підучився на турбініста. Але останнім часом завод усе більше простоює. Тож довелося освоїти ще й усі будівельні професії, адже потрібно годувати сім’ю. Маю двох діток — 12-річну Аню й 11-річного Олексія. Оце таке моє життя.   — Ви заявили з телеекрана, що готові віддати життя за свою сім’ю.  — Звісно, можу ці слова повторити. Оксана й діти — мої найкращі, найрідніші люди. Дуже їх люблю й ціную. Вони, напевне, думають, що я для них опора, але насправді це вони моя опора. Є заради кого жити, є кого дивувати.  — Як ви наважилися взяти участь у кастингу телешоу «Україна має талант»?  — Просто душа проситься співати. Увесь час дивився шоу «Україна має талант» по телевізору, чув, як співають інші, й сам собі думав: може ж, і в мене є талант. Спершу поїхав на кастинг до Харкова, так би мовити, у розвідку, й дізнався, що для вокалу потрібен супровід. Тож минулого літа вже прибув у всеозброєнні. Той кастинг нам із Оксаною запам’ятається надовго. Приїхали до Харкова пізно ввечері й до світанку тинялися нічним містом. Після четвертої ранку стало зовсім холодно, тож ми тулилися одне до одного, щоб зігрітися. На кастингу заспівав арію містера Ікс із опери Кальмана «Принцеса цирку» (знаю багато відомих арій)… Мені зателефонували через півроку. Почувши, що дзвінок із телеканалу СТБ, обурився: «Та досить уже. Скільки можна? Я двічі їздив на кастинг — і жодного результату». А мені кажуть: «Стривайте. З вами говоритиме Оксана Марченко». — «Ну, це інша річ», — я змінив гнів на милість. Сама Оксана Марченко запросила мене на кастинг до Києва. Я увімкнув гучний зв’язок, покликав дружину й попросив: «А тепер повторіть іще раз усе, що ви мені сказали».   — Ви говорите, що йшли до цього шоу все життя.  — Увесь час співаю на сцені районного Будинку культури — останнім часом навіть одержую за це 0,25 відсотка мінімальної зарплати. Але досі мені не давали можливості вибирати пісню до душі. Скажімо, якось виконав пісню Миколи Баскова «Сили небесні», і відтоді його репертуар немовби прилип до мене. Я хотів рости, а мені казали: «Це не твоя пісня, вона занадто складна. Ото співай Баскова — і все». Я переступав через себе, через свої уподобання й співав те, що хотілося іншим. Тепер, після того, як мене почула вся Україна, почуваюся впевненіше й не хочу більше співати комусь на догоду. Нарешті почав співати те, що хочу сам. Так, потихеньку йшов до цього телепроекту. Якось у Великій Ланні наш земляк — композитор Олексій Чухрай — організував пісенний фестиваль-конкурс «Дзвінкова криниця». Я виконав на ньому пісню «Ой ти, дівчино, з горіха зерня» й отримав почесний диплом 1-го ступеня. І так потихеньку збирав то грамоти, то почесні дипломи…  — Складно було прорватися до фіналу?  — Іще й досі не зрозумів, що я у фіналі. 17 лютого ми з дружиною приїхали до Києва на кастинг. Я заспівав італійською «Луна ту» (пісню Алессандро Софіни) й отримав від суддів три «так». Оксана Марченко мені говорить: «Ви пройшли, вітаю. Де ж ви досі були?» — «Та де ж, — відповідаю. — У Карлівці».    «Усе життя займаюся не своєю справою, то, може, настав час здійснити мою мрію!»   — Ви виконали пісню італійською?  — А що тут дивного? Я слухав її у виконанні Софіни, з Інтернету взяв текст. Нічого складного. Так само виконую пісні й англійською мовою, хоч до пуття її не знаю. Якось співав і німецькою «Айн, цвай, поліцай…» — ця пісня свого часу була модною. У півфіналі виступив із піснею «Пам’яті Карузо» — її порекомендували організатори шоу (приємно, що вони відчули: мій напрямок — академічний спів). Ця пісня зазвучала в 1986 році завдяки виконанню Лучано Паваротті. Я вивчив її за 4 дні. Деякі нюанси підказали викладачі з вокалу. Хоч зазвичай мені достатньо послухати пісню, аби її повторити. Після півфіналу повернувся додому, посадив на городі картоплю, покосив траву. Тепер потрібно навести лад і в маминому дворищі. Я єдиний чоловік на дві садиби, тож уся чоловіча робота — на мені.  — Коли побачила вас на сцені у півфіналі — просто не впізнала: ви були справжньою «зіркою»!  — Мене тоді навіть дружина не впізнала. Вона приїхала, щоб зустріти мене після виступу. Я вийшов до неї — у новому костюмі, у гримі — й гукаю: «Оксанко!». А вона дивиться на мене — й ніякої реакції. Пізніше зізналася, що першої миті не зрозуміла, що я її чоловік.  — Ваша дружина не боїться вашої слави? Адже ви можете піти вперед, а вона залишиться позаду…  — Я не такий чоловік, щоб залишати близьких мені людей позаду. Що б не відбулося в моєму житті, місце Оксани завжди буде отут, поруч. Вона моє доповнення. Що я без неї?  — Велика сцена вас не лякає?   — Ви ж мене бачили з телеекрана. Не дуже був переляканий? Ні, сцена не лякає. Якщо хочеш довести собі й іншим, що щось можеш у цьому житті, усе інше — такі дрібниці.  — Це правда, що Ігор Кондратюк збирається повести вас до стоматолога?  — Із цим запитанням слід звернутися, мабуть, до нього. Десять років тому я відвідав місцевого стоматолога, і той поставив мені два металеві зуби.  — Це було його помилкою — він не подумав про ваш сценічний імідж.  — Якось я сам побачив, як посміхаюся з телеекрана, і дійшов висновку: металеві зуби таки впадають у вічі. Але це нічого, справа, як то кажуть, житейська. Усе ж можна поправити. От тільки коли звикав до нових зубів, то і свистів, і шипів, і шепелявив.  — Мрієте про фінал?  — Хочеться змінити своє життя й життя моєї сім’ї на краще. Ні, не мрію виграти кругленьку суму. Головне — щоб мене помітили, щоб люди дізналися, що є такий Едуард Клопот, який дуже хоче співати. Іноді сумніваюся: може, запізно тобі, Едику, думати про кар’єру співака. Мені  ж кажуть: Анатолій Солов’яненко почав співати на сцені в 33 роки. А до цього працював слюсарем на заводі.  — Як вас тепер зустрічають на вулицях Карлівки?  — От був у Сімферополі, то там упізнали (просили навіть сфотографуватися разом), на вулицях Києва — також. А в Карлівці реагують по-різному: одні обнімають, вітають, інші роблять вигляд, що нічого не відбулося.   — І все ж класно, що у вашому житті з’явився цей народний проект?  — Думаю, подібні проекти дають могутній поштовх у житті. Вони висмикують талановитих людей із малих містечок і дають їм шанс. От хто, скажімо, знав, що в Карлівці живе такий собі Едуард Клопот, котрий співає? А тепер про мене знає вся Україна. —  Ви відчуваєте, що саме зараз у вашому житті відбувається щось значне?  — Поки що ні. Не знаю, чи відчую це, навіть якщо стану переможцем шоу. От коли дійду до власних концертів — тоді, мабуть, так. Нині ж у мене таке відчуття, що все життя займався не своєю справою. Я хочу співати, тож, може, настав час здійснити свою мрію! ]]>
</yandex:full-text>
<category>Суспільство</category>
</item>
<item>
<title>Сергій ЗАВАРРЗІН: «Моя мета — створювати картини, які б «випадали»  з ряду сусальних «украшалок»</title>
<link>http://www.vechirka.pl.ua/articles/2012/5/16/13143937/</link>
<pubDate>Wed, 16 May 2012 11:43:25 +0300</pubDate>
<enclosure url="http://www.vechirka.pl.ua/db/articles/13143937_6772e909.jpg" type="image/jpeg" /><description>
<![CDATA[ Думаю, не лише для мене персональна виставка Сергія Заваррзіна, яка минулої п’ятниці відкрилася в Художньому салоні у Полтаві, була очікуваною. Два з половиною роки тому, коли художник представив свою дебютну виставку, він вразив і як митець, і як людина. ]]>
</description>
<yandex:full-text>
<![CDATA[ Думаю, не лише для мене персональна виставка Сергія Заваррзіна, яка минулої п’ятниці відкрилася в Художньому салоні у Полтаві, була очікуваною. Два з половиною роки тому, коли художник представив свою дебютну виставку, він вразив і як митець, і як людина.  До своїх 54-х років пілот цивільної авіації Сергій Заваррзін зі світом малювання мав дуже віддалені стосунки, які закінчилися ще в школі твердою «четвіркою». Знову взяти пензля до рук змусила, абсолютно випадково, дружина Сергія — Ірина. Вирішила прикрасити новозбудований дім (до речі, фундамент під двоповерховий будинок Сергій Григорович викопав вручну сам!) двома пейзажами котрогось із полтавських художників. Чоловік її вибору не оцінив, більше того, ті два пейзажі почали його відверто дратувати. І, як зізнався Сергій Заваррзін, у якийсь момент йому «стало соромно за того мужика, що малює кітчеві картини, немов пиріжки пече». І він заявив дружині, що намалює картину краще. Перший «млинець», чи то картина, вийшла «комом». Фарби лягли на полотно якоюсь сірятиною. Тоді новоспечений художник почав аналізувати свої помилки і купив… посібник з малювання масляними фарбами. Виявилося, що він неправильно тримав пензля. Коли ця помилка була виправлена, робота пішла на краще. Заваррзін написав два обіцяні Ірині пейзажі й перейшов на свою тему.  Його картини — з тих, які в кімнаті не повісиш, але роздивлятимешся й розмірковуватимеш над ними довго. На них — наше життя, пропущене крізь філософію й сарказм автора. Перша персональна виставка Сергія Заваррзіна відбулася через два роки після критики «того мужика…» і вразила поглядом художника на сучасність, присутніми в роботах нервом і міцним стрижнем. При перегляді нових картин Сергія Заваррзіна перед відкриттям його другої персональної виставки стало зрозуміло: погляд автора не притупився, а нерва стало ще більше. Можливо, саме через це автор працює під мистецьким псевдонімом, додавши до свого рідного прізвища Заварзін ще одну літеру «р». У роботах Заваррзіна сарказм присутній не лише на полотні, а й часто-густо у назвах робіт. «Буденна справа» — написано під картиною, на якій чоловік розфарбовує в різні кольори туші великої рогатої худоби. «Хіба ж це не буденна справа — розфарбовувати м’ясо?» — з посмішкою перепитує художник. Так, звичайно, всі ми так часто займаємося чим завгодно, лише не тим, чим насправді потрібно. Або «Нежить». Характерні зелені патьоки на зображенні прекрасних балерин. «Є такий вислів: «Начхати на все!». І коли суспільство деградує, то насамперед це стосується мистецтва», — коментує автор. «Дуже український пейзаж» являє собою ширму, на якій намальована парадна Україна. Але в прорізі тієї ширми видніється суцільна темрява, а на вимальований пейзаж спустилася тінь від хреста з розп’яттям. Заваррзін вважає, що той хрест символізує розп’яття всього українського народу…   — Жорстко тут у вас,  — звертаюся до автора, оглянувши всі роботи. — Ну, яке життя, такі й картини. Я ж реаліст, — відповідає Сергій Заваррзін.  — На багатьох ваших картинах зображені сантехнічні труби. Це ваше розуміння життєвих артерій, які можна закрутити чи, навпаки, відпустити?..  — Мабуть, нікому пояснювати не потрібно, що життя фрагментарне. Кожен день людини складається із суцільних фрагментів. Мені цікаво писати реальність фрагментами. Візьмемо хоча б «Бутерброд з ковбасою». Цей бутерброд — універсальна річ, і все крутиться навколо нього. Знаю багатьох людей, які переконані, що світанки й захід сонця існують виключно заради бутерброда з ковбасою. Та що там, усі ми певною мірою бранці цього бутерброда. А труби можна вважати артеріями, які життєву фрагментарність підсилюють.  — Після вашої першої персональної виставки у Полтаві ви взяли участь у конкурсі «Artweek» у Києві. Розкажіть, художники з яких країн там збираються і чому ви відмовилися виставити свої картини в Санкт-Петербурзі як один із переможців «Artweek»?  — На «Artweek» збираються художники з усієї Європи, Туреччини, Індії, Пакистану та інших країн. За підсумками конкурсу 2009 року, дві мої картини — «Мадонна Зітта» та «Мадонна у рояля» — зайняли друге місце, і я отримав можливість виставити їх на пітерському «Artweek» безкоштовно. Але на картині «Мадонна Зітта» видно зображення розп’яття, підводи, які вивозять хліб, — це аналогія з 1933 роком. Російська цензура побачила в цьому натяк на геноцид і не дозволила виставляти цю картину. Але я не погодився виставляти лише «Мадонну у рояля» й участі у виставці не брав.  — Пам’ятаєте своє враження після першої персональної виставки? Що ви з неї винесли? Можливо, це був поштовх до того, щоб на наступні два з половиною роки, по-суті, закритися в майстерні й написати стільки нових картин?  — Навіть якби не було тієї виставки, я все одно писав би не менше. Просто відчув, що настав для цього час і треба після себе щось залишити.  — Натомість щось вам запа-м’яталося особливо після першої виставки?  — Запам’яталося, що вона викликала загальне несприйняття художниками Полтави. Багато хто мене просто зненавидів.  — Чому?  — Мені це пояснили так: кожен із художників вважає себе генієм, тож усяку «нечисть», яка з’являється, хоче «засунути». Для мене це був неприємний шок, але таке життя. А поштовхом для подальшої творчості став той факт, що рядовий глядач дуже добре поставився до моїх робіт. У «Книзі відгуків» після тієї виставки залишилося багато цікавих записів, але найкращий звучав так: «Да здравствует свободный человек!». Людина зрозуміла, що я не зв’язаний абсолютно нічим — ні авторитетами, ні школою, тож можу робити те, що хочу. Скажу відверто: у мене в житті настав такий щасливий період, коли я справді можу робити все, що хочу.   — Після тієї першої виставки ви так і не спілкуєтеся з полтавськими художниками?  — Чому ж ні? Є п’ять-шість художників, із якими ми тепер друзі. Це люди, які випадають із загальної обойми.  — Самі ви часто відвідуєте виставки інших художників?  — Намагаюся не пропускати жодної. Це ж цікаво.  — Як у вас визрівають теми для картин?  — Приблизно так, як «растут симфонии, не ведая стыда». Ідея може впасти будь-звідки. Часто сюжет виникає з назви. Для мене взагалі дуже важлива літературна складова — назва роботи. У Хемінгуея є чудові слова про те, що назва твору — це половина його змісту. Тому я дуже прискіпливо ставлюся до назв.  — Ви порівняно недавно прийшли в живопис і протягом цих років не лише самі пишете картини, а й поглиблено вивчаєте творчість інших художників. Хто з них вам особливо близький?  — Надзвичайно люблю пост-імпресіоністів — Гогена, Сезана, старих майстрів — Ель Греко, Караваджі, Мікеланджело, бо це основа основ, з якої вийшло все. Вони створили живопис, у якому в центр поставили людину. Мені це близьке. Дуже люблю творчість Марії Приймаченко. Із сучасних художників вважаю дуже талановитим Нікаса Сафронова. Хоча, як на мене, він, як писав Бунін про Набокова, «талановитий пустопляс», — розтрачує свій талант на замовні роботи.  — Ще до відкриття виставки хтось уже хотів купити одну з ваших робіт. Узагалі, ви продаєте свої картини?  — Після першої виставки не продав жодної, хоча пропозиції такі були. Не продавав тоді з тієї причини, що їх було не так багато, і якби щось продав, то що б повіз на «Artweek»? Бо купити люди хотіли, зрозуміло, найкращі з тих робіт. А після «Artweek» я не ставив собі за мету щось продати…  — Ви не думали над тим, щоб змінити стиль своїх картин?  — Ні. Моя мета — створювати картини, які б «випадали» з ряду сусальних «украшалок».  — Де б вам хотілося виставитися?  — У будь-якому місці, де було б приязне ставлення до мене як до художника. …На відкриття виставки Сергія Заваррзіна, як він і передбачав, завітало небагато колег-художників. Хтось прийшов справді підтримати, а хтось — із цікавості. Вітаючи автора, метри не стрималися від того, аби  не натякнути, що професійної школи художнику не вистачає, але й того, що Заваррзін — своєрідне явище в сучасному мистецтві, теж не відкидали.  — Творчість Сергія Заваррзіна не може сприйматися всіма, бо не вкладається в загальноприйняті рамки. Але своєю творчістю він може говорити переконливо. Автор — однозначно унікальне явище, — зазначив голова Полтавського осередку На-ціональної спілки художників України Юрій Самойленко. Заслужений художник України Микола Підгорний відзначив, що «мислення і філософія в кожній роботі присутні». — Ми займаємося надзвичайно традиційним жанром — до нас люди малювали тисячі років, і всі музеї давно заповнені, — поділився художник Микола Болюх. — А що ж залишається нам? Нам залишається одне — особистість. Коли людина може неординарно на щось поглянути. Як професіонали, ми можемо до чогось чіплятися в роботах Заваррзіна, але в цих роботах є головне — індивідуальність. І це дуже важливо. У своїх роботах Сергій піднімає теми, які порушують мало сучасних художників. Для Полтави обидві виставки Заваррзіна — явище неординарне.  …Примітно, що термін «явище» по відношенню до Сергія Заваррзіна промовили всі колеги, які брали слово. А явищ у нашому житті не так багато, щоб дозволити собі обійти їх увагою…  Виставка експонуватиметься до кінця тижня.  Фото Іванни СЕРДЮЧЕНКО  ]]>
</yandex:full-text>
<category>Суспільство</category>
</item>
<item>
<title>Колишня фронтова медсестра Надія Скубій і досі чує ночами: «Сестричко, допоможи!»</title>
<link>http://www.vechirka.pl.ua/articles/2012/5/16/36105251/</link>
<pubDate>Wed, 16 May 2012 11:23:07 +0300</pubDate>
<enclosure url="http://www.vechirka.pl.ua/db/articles/36105251_558e7ccb.jpg" type="image/jpeg" /><description>
<![CDATA[ Своє життя Надія Скубій із Лелюхівки Новосанжарського району мріяла присвятити людям. Співчутлива до чужої біди дівчина прагнула допомагати недужим — лікувати, полегшувати біль тим, хто страждає, і з’являтися на світ новому життю.]]>
</description>
<yandex:full-text>
<![CDATA[ Своє життя Надія Скубій із Лелюхівки Новосанжарського району мріяла присвятити людям. Співчутлива до чужої біди дівчина прагнула допомагати недужим — лікувати, полегшувати біль тим, хто страждає, і з’являтися на світ новому життю. Саме тому після закінчення школи у 1939 році вона вступила до Полтавського фельдшерсько-акушерського технікуму. А за два роки, освоївши теорію й на «відмінно» пройшовши практику, Надія готувалася до випускних іспитів. Проте складати їх довелося більше ніж через десятиліття — у 1953 році. Бо 22 червня 1941 року її Батьківщину обпалила війна, що зруйнувала і мрії 17-річної дівчини. Боронити рідну землю від ворогів Надія Скубій пішла на фронт разом із татом Гнатом Наумовичем. Дівчина потрапила до польового хірургічного шпиталю 11—64 ІІ Українського Степового фронту. З цим шпиталем молода медсестра пройшла всю ту страшну війну. Їй не доводилося виносити з поля бою поранених бійців, проте щодня перед очима тендітного дівчати розгорталася жорстока драма, перипетії котрої не в змозі був вигадати навіть найталановитіший письменник. Вона бачила щодня пекельний біль, втрачені надії, зламані молоді долі. Їй доводилося ледь не щодня зазирати в обличчя смерті, а нерідко — й закривати очі зранених бійців, яким так і не змогла допомогти земна медицина. Здавалося, що з тими хлопцями назавжди відходила і частинка її душі. А як краялося її серце, коли, щоб врятувати життя пораненому, доводилося ампутувати ноги чи руки геть зовсім безвусим хлопчакам! Як зізнається Надія Гнатівна, у кожному з поранених тоді вона бачила своїх родичів, які пішли на фронт боронити Батьківщину, — і за кожного з них боліло серце.  Щодня — операції, перев’язки. Від втоми підкошувалися ноги, проте думати про себе часу не було. Їх госпіталь неодноразово бомбили — і поранених доводилося боронити від смерті, навіть закриваючи власним тілом. Так було, коли шпиталь на 500 ліжок розгорнули на станції Знам’янка Кіровоградської області. Бійців лікували прямо в корівниках. Щоб розмістити всіх поранених, поставили двоярусні нари. Коли німецька авіація розпочала наліт, хворі падали на землю з другого поверху тих нар, щоб не бути пораненими вдруге або ж просто залишитися живими. Врешті-решт самим медпрацівникам довелося терміново евакуювати шпиталь за 10 кілометрів від станції, щоб не потрапити із пораненими в оточення. Бо ні для кого не секрет, яка доля чекала на полонених поранених червоноармійців. За своїм Степовим фронтом медсестра Надія Скубій пройшла всю Україну, Молдавію, Румунію. Потім шпиталь перекинули із Західного фронту на Далекий Схід. Там довелося мати справу не з тяжкими пораненнями, а лікувати переважно шлункові захворювання. Адже джерельної води не було, та й до порад лікарів військові прислухалися не завжди охоче — пили непрокип’ячену воду із сумнівних джерелець. Спрагу відчували майже постійно: під час походу кожному бійцю видавали 1,5—2 літри води, проте цієї кількості рідини не вистачало. Найбільше на Далекому Сході дошкуляв… пісок. Піщані заметілі, здається, не вщухали ніколи: постійно замітало палатки, автомашини. Овочі та фрукти їли тільки сушені… На Далекому Сході Надія Скубій пробула недовго — після капітуляції Японії, в 1946 році повернулася додому в рідну Лелюхівку. І відразу ж пішла працювати у військовий санаторій. Медицині вона віддала все своє життя. І навіть коли вже вийшла на заслужений відпочинок, не могла всидіти вдома без діла. Клопотала то в садку, то на городі. І ніколи не відмовляла односельцям у медичній допомозі. Зараз, коли поважні літа й слабке здоров’я далися Надії Гнатівні взнаки, лелюхівці із вдячністю згадують її легкі й турботливі руки. Вона завжди була безвідмовна й співчутлива, лікувала не стільки завдяки уколам та крапельницям, швидким одужанням завдячували її доброму слову. Тому і йшли до Надії Скубій на процедури односельці, прохали про допомогу, прислухалися до поради. А вона навіть у мирний час ночами чула тихий шепіт: «Сестричко, допоможи!», що зривався з потрісканих від спраги вуст червоноармійців у її обпаленій війною фронтовій юності…  Фото Іванни СЕРДЮЧЕНКО    ]]>
</yandex:full-text>
<category>Тема дня</category>
</item>
<item>
<title>Лелюхівський День села — на всі сто!</title>
<link>http://www.vechirka.pl.ua/articles/2012/5/16/21114470/</link>
<pubDate>Wed, 16 May 2012 11:18:04 +0300</pubDate>
<enclosure url="http://www.vechirka.pl.ua/db/articles/21114470_d6d5c8da.jpg" type="image/jpeg" /><description>
<![CDATA[ Духмяними пахощами різно-трав’я, співами і посмішками гостинно і щиро зустріла нас Лелюхівка — велике мальовниче село Новосанжарського району.І не дивно, адже того дня, 6 травня, односельці відзначали День села, який співпадає з храмовим святом Свято-Георгіївської церкви, що в центріЛелюхівки, і вшановує божественною літургією пам’ять Святого Георгія — покровителя землеробства. ]]>
</description>
<yandex:full-text>
<![CDATA[ Духмяними пахощами різно-трав’я, співами і посмішками гостинно і щиро зустріла нас Лелюхівка — велике мальовниче село Новосанжарського району. І не дивно, адже того дня, 6 травня, односельці відзначали День села, який співпадає з храмовим святом Свято-Георгіївської церкви, що в центрі Лелюхівки, і вшановує божественною літургією пам’ять Святого Георгія — покровителя землеробства. А живуть тут і працюють хлібороби з діда-прадіда, хто засівав колгоспні лани, боронив рідну землю від фашистської навали, хто в наш час розбудовує Лелюхівку, вирощує хліб, навчає та виховує молоде покоління, примножуючи високими трудовими та спортивними досягненнями славу Новосанжарщини. Свято в оновленому сільському Будинку культури вирувало голосними співами, віншуваннями, танцями, пригощало смачними солодкими шедеврами, випеченими умілими руками учнів Лелюхівської школи, милувало око вишитими рушниками і картинами, дитячими поробками, захоплювало мисливськими експонатами Віктора Клюшника, Віталія Роя, Сергія Авраменка, вигравало радісними обличчями святково вбраних односельців.  Аби привітати лелюхівців, на свято села завітало керівництво району — голова райдержадміністрації Сергій Шовкопляс, депутат обласної ради Григорій Перерва, голова районної ради Володимир Левицький, його заступник, депутат райради Микола Перерва, селищний голова Нових Санжар Андрій Река. — Більш тісної та злагодженої співпраці між керівником сільської ради і приватними підприємцями, а також між церквою і сільською громадою я не спостерігав у жодному селі району. Таке співробітництво виливається у конкретні справи на благо людей. І те, що сьогодні стільки лелюхівців зібралося в оновленому Будинку культури, — яскраве тому підтвердження, — зазначив голова райдержадміністрації Сергій Шовкопляс. — Головне, на чому хочеться наголосити: тут є справжній керівник — і це відчувається в усьому. Це чудова, порядна, мудра людина, з якою напрочуд приємно працювати. Дуже часто доводилось звертатись до Віталія Роя по допомогу — він завжди розуміє з півслова і ніколи не відмовляє. Сьогодні хочеться висловити щиру подяку підприємцям, депутатам сільської ради, сільській громаді за звитяжну працю, за добрі серця, за віру в майбутнє свого села, за збереження його чистої світлої аури. Почавшись надворі біля Будинку культури, свято перемістилось до оновленої глядацької зали, де концертні виступи, підготовлені учасниками художньої самодіяльності, вихованцями дитячого садка, учнями школи, чергувалися зі словами глибокої шани й подяки «золотому фонду» Лелюхівки. Жителям села справді є ким пишатися, насамперед, це гордість села — фронтовики-ветерани, яких, на жаль, залишилось всього троє — Надія Гнатівна Скубій, яка пройшла всю війну медсестрою (за станом здоров’я не змогла бути присутньою на святі), Тарас Григорович Телевний та Володимир Васильович Федірець, яких запросили на сцену, щоб вшанувати їх ратний подвиг. У День села і до Дня Перемоги голова сільради Віталій Рой та голова ради ветеранів Лелюхівської сільської ради Катерина Підгорна вручили їм продуктові набори.   Марія Трохимівна Зубашич, довгожителька села, у роки війни була вивезена на примусові роботи до Німеччини. Повернувшись на Батьківщину, працювала педагогом у Новосанжарському дитячому будинку, потім вчителем початкових класів у Лелюхівській восьмирічній школі. Численні її вихованці, які приїздять до неї з усіх куточків колишнього Радянського Союзу, ласкаво називають її мамою. Гордиться Лелюхівка трудовими хліборобськими династіями, кавалером ордена Леніна, Трудового Червоного Прапора, нагородженим медалями «За трудовую доблесть» та «За доблестный труд» Григорієм Яковичем Ковалем; воїнами-інтернаціоналістами, які виконували військовий обов’язок в Афганістані; ліквідаторами аварії на Чорнобильській АЕС.  У 2011 році в селі урочисто відзначали дві знакові події, які відбулися у сім’ї Педаш, — золоте весілля та присвоєння Олександрі Григорівні почесного звання Матері-героїні. На жаль, весною цього року її чоловік Олексій Олексійович пішов за вічну межу.   Багата талантами і Лелюхівська загальноосвітня школа, яка  з материнською любов’ю і турботою плекає творчий цілеспрямований колектив однодумців. Під керівництвом директора школи Володимира Жильченка за рейтингом активності школа здобула перше місце в районі з участі в предметних олімпіадах, у всеукраїнських та міжнародних інтерактивних конкурсах та акціях. Шкільна команда «На всі 100!» стала переможницею районного та лауреатом обласного етапу четвертого Всеукраїнського фестивалю-конкурсу «Молодь за здоровий спосіб життя». До речі, дівчатка і на сцені Будинку культури виступили на всі 100! До Дня села напередодні розігрувався Кубок з міні-футболу на стадіоні «Дружба». Змагалися п’ять команд, і перше місце виборола команда «Центр молоді». Під час свята під аплодисменти глядачів капітан команди Ігор Романець отримав з рук сільського голови Кубок і грошову винагороду. Почесними грамотами також нагородили кращого гравця — Євгена Суботіна (команда «Маяк»), кращого воротаря — Сергія Бодака (команда «Центр молоді») та кращого бомбардира — Юрія Нездойминогу (команда «Маяк»). Спонсором заходу виступив приватний підприємець Сергій Гордієнко. А керівник  ПП «Лавіта» Віктор Клюшник поздоровив Лелюхівську футбольну команду «Ворона» з перемогою в районному футбольному чемпіонаті і як спонсорську допомогу вручив на сцені два футбольних м’ячі під схвальні оплески односельців. Настає кульмінаційна мить урочистостей у Будинку культури — право розрізати запашний святковий коровай, виготовлений у ПП «Солодовник», надається кращому сільському голові Новосанжарського району 2010 року Віталію Рою.  — До Дня села ми почали готуватися заздалегідь: було створено оргкомітет, затверджено план дій, — розповів під час бесіди Віталій Дмитрович. — За допомогою райдержадміністрації та районної ради, підприємців і за всебічної підтримки депутатів обласної та районної рад виконано чималий обсяг робіт. У рамках двомісячника чистоти і озеленення вздовж траси від межі, де починається Лелюхівка, і до Малого Кобелячка організували прибирання узбіччя, вирубали старі дерева та молоду поросль, підбілили стовбури дерев. За друге місце в районі з благоустрою, як нагороду, нам виділили 120 кущів троянд, які ми висадили і сподіваємось, що вони скоро зацвітуть. Упорядкували територію села, побілили, підрізали дерева й кущі, на території дитсадка облаштували фонтан. Восени минулого року провели ремонт автодоріг з асфальтовим покриттям. На території нашої сільської ради, до якої входять села Лелюхівка та Забрідки, знаходиться чотири кладовища. До Поминального дня на кладовищах та під’їзних шляхах до них було наведено ідеальний порядок, відремонтовано пам’ятники та обеліски. Приведено в належний санітарний стан місця відпочинку на берегах річок Ворскли та Ворони. Восени минулого року райдержадміністрація виділила нам 60 тисяч гривень на ремонт глядацької зали Будинку культури.  Велику допомогу для розвитку соціальної інфраструктури села надає керівник ПП «Лавіта» Віктор Клюшник — кращий депутат районної ради 2011 року. Його коштом поновлено іконостас і замінено купол в Свято-Георгіївському храмі, проведено ремонт покрівлі та ремонт і заміну зовнішньої системи каналізації в школі; надано дольову грошову допомогу на ремонт Будинку культури та допомогу механізмами з вивезення несанкціонованих сміттєзвалищ з території Лелюхівки і Забрідок. Також Віктор Анатолійович виділяє продукти харчування для шкільної їдальні та дитячого садочка. У 2011 році ПП «Лавіта» надало у великій кількості для облаштування центру села посадковий матеріал: тюльпани, гіацинти, нарциси. Ми розбили клумби на території школи, дитсадка, біля Будинку культури, церкви, біля сільради і пам’ятника загиблим воїнам та висадили квіти. А весною, коли вони зацвіли, люди вже милувались цією красою. Хочеться висловити подяку за спонсорську допомогу до Дня села, яку надали приватні підприємці Наталія і Сергій Гордієнки, Юрій Лахно, Олександр Коба, Микола Ткаченко, Олег Пащенко, Вадим Сливка, Олег Шерешило, Сергій Пісковий, Володимир Скубій, Іван Форкавець, Сергій Пашуба. Сподіваємося, що спонсорська допомога буде надаватись й іншими підприємцями, які мешкають на території Лелюхівської сільради. Я вірю, що спільними зусиллями ми зробимо набагато більше!  Завершився День села народним гулянням з танцями, шашликами і варениками. А коли оксамитове травневе небо розквітло сяйвом феєрверка, захвату і радості малечі не було меж. До речі, у переважній більшості зірками сцени того дня були не дорослі, а саме діти, вони задали оптимістичний тон усьому святковому дійству. Відчувалось, як з любов’ю до рідного села проростає в юних душах свята і вічна любов до України. І головне — ще одним козаком поповнилась сільська громада: саме у День села в сім’ї Логвиненків з’явився на світ хлопчик Захар. І це символічно. Отже, житиме і  процвітатиме славна людьми і щедра на добро благословенна лелюхівська земля!   Фото Наталії ДВОРЯНОВОЇ   ]]>
</yandex:full-text>
<category>Область</category>
</item>
<item>
<title>Головною родзинкою від «Докучаєвських чорноземів» стане ковбаса з… м’яса!</title>
<link>http://www.vechirka.pl.ua/articles/2012/5/16/41730831/</link>
<pubDate>Wed, 16 May 2012 11:04:40 +0300</pubDate>
<enclosure url="http://www.vechirka.pl.ua/db/articles/41730831_ecfd7dda.jpg" type="image/jpeg" /><description>
<![CDATA[ ТОВ «АПК Докучаєвські чорноземи» давно вже працює за правилом «від ниви —до столу». Вирощену власними руками екологічно чисту та якісну продукцію «докучаєвці» не продають заїжджим перекупникам чи зернотрейдерам, а переробляють. ]]>
</description>
<yandex:full-text>
<![CDATA[ ТОВ «АПК Докучаєвські чорноземи» давно вже працює за правилом «від ниви — до столу». Вирощену власними руками екологічно чисту та якісну продукцію «докучаєвці» не продають заїжджим перекупникам чи зернотрейдерам, а переробляють. Мешканці трьох районів у двох областях знають цього виробника завдяки смачному хлібу, печиву, кондитерським виробам, крупам, овочам та фруктам, що продаються під торговою маркою «Докучаєвський продукт» у власній фірмовій торговій мережі «Домашній смак». У складі агрокомпанії не перший рік успішно працює Карлівський хлібокомбінат. А вже за кілька днів «докучаєвці» готуються до ще одного знаменного відкриття — в експлуатацію буде здано щойно збудований сучасний м’ясокомбінат.  Нам пощастило заїхати на гостину до добрих друзів і партнерів якраз напередодні відкриття, коли на новому переробному підприємстві закінчилися пусконалагоджувальні роботи. Уже за кілька днів у прохолодних цехах, оснащених за останнім технологічним словом, закипить напружена робота. А нині у розпалі дегустаційний процес — «докучаєвці» остаточно визначаються з тим, якими ж ковбасними ласощами радуватимуть своїх відданих шанувальників.  Як зауважив під час імпровізованої екскурсії підприємством начальник відділу забою та переробного виробництва компанії «Докучаєвські чорноземи» Михайло Гнатюк, відтепер у замкненому циклі працюватиме й потужна тваринницька галузь агрокомпанії. Вигодована на власному екологічно чистому зерні худоба стане сировиною для смачних ковбас та м’ясних делікатесів, які й виготовлятиме м’ясокомбінат.     Ковбасу в Карлівці виготовлятимуть завдяки «зеленій енергії»  Переробне підприємство складатиметься з двох комплексів — санітарно-забійного пункту та власне ковбасного цеху. Щоб збудувати сучасний м’ясокомбінат у Карлівці, «докучаєвцям» знадобився лише рік — фундамент майбутнього підприємства заклали торік 20 травня. Підприємство нічим не поступається потужним грандам у світі харчової промисловості: сучасний фасад, не менш сучасний «фарш», те ж дотримання технології та жорстких вимог до оснащення, системи промислового кондиціонування і власне якості та безпеки виробництва готової продукції. У кожному з приміщень підприємства витримується необхідний температурний режим, що відповідає технологічному процесу. Для кожної групи ковбас (а на підприємстві передбачають випускати варені, варено-копчені та напівкопчені ковбаси) — власний цех. Наприклад, ліверну групу — улюблені з дитинства ліверну та кров’яну ковбасу й зельц — карлівчани виготовлятимуть у спеціально оснащеному гарячому цеху. Особлива тема для розмови — обладнання. Його «докучаєвці» добирали особливо ретельно. — М’ясокомбінат ми укомплектовували обладнанням різних виробників, — розповідає начальник відділу забою та переробного виробництва компанії «Докучаєвські чорноземи» Михайло Гнатюк. — Є серед постачальників і вітчизняні виробники. Наприклад, забійний пункт оснащено обладнанням луганського виробництва, в деяких цехах можна побачити обладнання Полтавського машинобудівного заводу. Звісно ж, перевагу віддавали компаніям, які випускають на сьогодні краще обладнання, з Польщі, Словаччини, Швейцарії. Акцент робили на кращій техніці й технології, на обладнанні кошти не економили, адже будували підприємство для себе й не на один рік. Бо, як кажуть у народі, дешева рибка — погана юшка. Тому, наприклад, куттер — а це серце будь-якого м’ясокомбінату, те обладнання, від якого залежить якість готової продукції, — придбали швейцарської фірми «Alpina». Вважайте, що це — «мерседес» у світі обладнання. Ще одна особливість переробного підприємства «Докучаєвських чорноземів» — м’ясокомбінат компанії не використовуватиме жодного кубометра природного газу. Продукція у Карлівці виготовлятиметься виключно завдяки енергозберігаючим технологіям. Як пояснив Михайло Гнатюк, йдеться про так звані паливні гранули-пілети, котрі в компанії виготовляють із відходів рослинництва — соломи, соняшникового та гречаного лушпиння. Завдяки «зеленій енергії» підігріватиметься вода для технічних потреб, а взимку опалюватимуться всі приміщення м’ясокомбінату. Тож ціна на газ, від якої залежать майже всі українські переробні підприємства, на вартість карлівської ковбаси не впливатиме.     Про сировину, «родзинки», шинку зі смаком вишні та сумнозвісний глютамат   А от що впливатиме на ціну карлівської м’ясної смакоти — це якість сировини. Її на підприємстві використовуватимуть лише найкращу і власного виробництва. Головна сировинна база, за словами Михайла Гнатюка, знаходиться у Карлівському районі та в селищі Ленінка Харківської області. Йдеться про потужний свинокомплекс  ТОВ «АПК Докучаєвські чорноземи» та комплекс із відгодівлі ВРХ. Жодного кілограма привізного м’яса у ковбасі, що продаватиметься під торговою маркою «Докучаєвський продукт», не буде. Як і глютамату натрію, котрим так щедро «здобрюють» дешеву ковбасу. Зі спецій — лише сухе молоко, яйця, сіль, перець, мускатний горіх та натуральні прянощі, котрі необхідні, відповідно до рецептури ковбас.  — Ми робимо акцент на ковбаси, виготовлені з дотриманням вимог ДСТУ, — додає Михайло Гнатюк. — Зрозуміло, що сьогодні фінансові можливості українців не дозволяють розкошувати. Проте люди все одно обирають якість і хочуть бути впевненими, що споживають не просто смачну, а насамперед безпечну продукцію. Тим паче, що хімічна промисловість нині настільки пішла вперед, при бажанні ковбасу можна виготовляти без грама м’яса. Якщо ви заходите в супермакет і знаходите ліверну ковбасу, котра за норми реалізації 48 годин, може спокійно пролежати 40 днів, можете навіть не сумніватися: натурального в ній немає нічого. Адже натуральний продукт —  піддається псуванню. Гасло нашої компанії «З людьми і для людей», і ми не можемо дозволити собі виготовляти продукцію, за яку нам буде соромно перед споживачами.  «Докучаєвці» прекрасно розуміють, що на них чекає серйозна конкуренція. Як зазначає Михайло Гнатюк, лише в сусідній Харківській області працюють 16 офіційно зареєстрованих м’ясокомбінатів. Чимало переробних підприємств і в рідній Полтавській області: чого варті два потужні гіганти у Кременчуці та Глобиному. І все ж конкуренції карлівчани не бояться, а споживачів братимуть насамперед якістю продукції.  — Шинку зі смаком вишні чи апельсина ми не виготовлятимемо, хоча хімічна промисловість дозволяє це зробити з легкістю, — зауважує Михайло Гнатюк на моє запитання, якою «родзинкою» приваблюватимуть своїх потенційних покупців. — Шкода, що ковбаса, виготовлена з дотриманням вимог ДСТУ, в Україні стає ледь не екзотикою. От таку продукцію, з радянського дитинства, ми й виготовлятимемо. Так що наша головна «родзинка» — це ковбаса з м’яса.  — Наша ковбаса виготовлятиметься без глютамату натрію, без барвників та ароматизаторів, — долучається до розмови головний технолог підприємства Сергій Піскунов. — Якщо у сардельках присутній присмак та аромат копченості — то це результат природного копчення з використанням тирси. Коли йдеться про дитячу ковбасу, м’який і злегка солодкуватий смак їй надають не хімічні добавки, а сухе молоко. Ми не економимо кошти на сировині, тому, наприклад, сухе молоко закуповуємо недешеве, проте на сьогодні найкраще в Україні — виробництва Хорольського молококонсервного комбінату дитячих продуктів. З іншого боку, ми прекрасно усвідомлюємо, що за стільки років українці вже звикли до «поліпшеної» глютаматом натрію продукції. Він збуджує апетит, додає ковбасі яскраво вираженого, проте неприродного смаку. За стільки років співвітчизники встигли забути, що та ж «Московська» ковбаса без глютамату й барвників, виготовлена з дотриманням норм ДСТУ, а не технічних умов, має блідуватий колір і не такий яскраво виражений «смачний» аромат. Справжнє м’ясо так «різко» не пахне. Глютамат забиває всі рецептори — смакові, нюхові, тож якщо ви після ковбаси із добавками скуштуєте справжню «Московську» з м’яса, ви можете й не відчути її тонкого присмаку, що лишає по собі натуральний мускатний горіх. Тому ми дуже хочемо заново привчити своїх земляків до якісної, натуральної, а головне — корисної продукції.   Скільки коштує справжня ковбаса  Ковбаса, котру вдалося скуштувати на м’ясокомбінаті під час імпровізованої дегустації, спрацювала, як машина часу — повернула в безтурботне радянське дитинство, коли дерева були високі, а сардельки, сосиски і улюблені «Докторська» та «Любительська» виготовлялися з м’яса.  Що ж до ціни на «докучаєвську» смакоту, то на підприємстві не приховують, що коштуватиме вона недешево — в ме- жах 60—70 гривень за кілограм вареної ковбаси. Вартість також залежатиме від сорту продукції та оболонки — останню використовуватимуть як натуральну, так і штучну. Аргументи виробників цілком резонні: справжня ковбаса із м’яса не може коштувати 30 гривень за кілограм, коли собівартість балику в середньому сягає 48 гривень, а напівжирної свинини — 35 гривень. Як коментує технолог Сергій Піскунов, ковбаса по 20—30 гривень за кілограм, яку сьогодні можна знайти на полицях вітчизняних магазинів, мала б називатися м’ясо-рослинним продуктом. Хоча насправді така продукція взагалі виготовляється без м’яса.  Нині м’ясокомбінат у Карлівці готується до повноцінного старту, доукомплектовується штат співробітників. Окрім того, колектив остаточно визначається із асортиментом продукції: на пробу виготовляються по кілька ковбасних сортів, їх дегустують, заповнюють спеціальні дегустаційні листи. Сорти, що надійдуть у виробництво, обиратимуть серед найпопулярніших. Як зауважує керівник підприємства Михайло Гнатюк, на м’ясокомбінаті виготовлятимуть саме популярні сорти — умови диктує ринок і споживач.  — Ми маємо справу з продукцією, котра швидко псується: термін реалізації вареної ковбаси — 10 днів, напівкопченої — 20, — пояснює Михайло Гнатюк. — Тому на полиці магазинів надходитимуть ті сорти, що користуються попитом. Звісно, ми оновлюватимемо асортимент, адже можливості обладнання дозволяють виготовляти будь-яку ковбасу. Незмінним залишиться лише одне: торгова марка «Докучаєвські чорноземи» асоціюватиметься лише з якісною  продукцією.  До речі, свою ковбасу «докучаєвці» продаватимуть у магазинах власної торгової мережі «Домашній смак». Проте полтавці також матимуть шанс скуштувати якісну карлівську ковбасу із м’яса — у найближчих планах карлівчан відкрити фірмові магазини і в обласному центрі. Отже, смачного — і ласкаво просимо в радянське дитинство!   Фото Іванни СЕРДЮЧЕНКО    ]]>
</yandex:full-text>
<category>Область</category>
</item>
<item>
<title>Де росте солодка полуниця, наливні молодильні яблучка  й заряджені вітамінами овочі</title>
<link>http://www.vechirka.pl.ua/articles/2012/5/16/92894246/</link>
<pubDate>Wed, 16 May 2012 10:56:34 +0300</pubDate>
<enclosure url="http://www.vechirka.pl.ua/db/articles/92894246_231cb111.jpg" type="image/jpeg" /><description>
<![CDATA[ «А зорі тихо падали, коли цвіли сади» — слова легендарної пісні у виконанні Ганни Герман навіяло не випадково. Бо картина, що з’явилася перед очима всього за 50 кілометрів від Полтависеред чорноземів Карлівського району, примусила затамувати подих. ]]>
</description>
<yandex:full-text>
<![CDATA[ «А зорі тихо падали, коли цвіли сади» — слова легендарної пісні у виконанні Ганни Герман навіяло не випадково.  Бо картина, що з’явилася перед очима всього за 50 кілометрів від Полтави серед чорноземів Карлівського району, примусила затамувати подих.  Стрункими рядами вздовж дороги вишикувалися невисокі тендітні деревця, що ледь встигли прокинутися від зимової сплячки. Тоненькі гілочки вже закуталися в зелений оксамит листя, а поміж ним назустріч сонцю біло-рожевими духмяними зірками розкривається яблуневий цвіт. У цій ароматній піні млосно гудуть бджоли, немов натякаючи — чекайте восени на щедрий урожай наливних золотавих і червонобоких яблук. Перепитуємо в господаря яблуневого царства — начальника відділу плодово-ягідного виробництва ТОВ «АПК Докучаєвські чорноземи» Анатолія Поліщука, невже ці крихітки зможуть витримати вагу соковитих яблук.  — Звісно, — посміхається чоловік. — Це передбачають і сучасні технології в царині садівництва. Щоб гілки тендітних яблуньок не обламалися під вагою майбутніх плодів, встановлюємо шпалери. Ми віддаємо перевагу саджанцям на низькорослій прищепі М-9. Завдяки інтенсивним технологіям вирощуємо в основному яблуні зимових сортів — Голден Делішес, Гала, Ренет Симиренка, Джона Голд, Чемпіон, Айдаред. Посадковий матеріал завозимо із Вінницької, Черкаської областей та Автономної Республіки Крим. Сад ще молодий, проте, якщо дотримуватися технології, вже у перший рік після посадки можна отримати 5 тонн яблук з одного гектара. Колеги в тій же Польщі збирають і до 10 тонн.   У минуле відходить і звичне обрізування фруктового саду. Як коментує Анатолій Поліщук, голландці та поляки давно дотримуються гасла: хочеш зібрати добрий урожай — ховай подалі до кишені секатора. Не погоджується Анатолій Володимирович і з деякими вітчизняними науковцями, котрі стверджують, що сад на низькорослій прищепі — недовговічний. Звісно, можна так «постаратися», щоб при неправильному догляді виснажити садок за якихось десять років. Проте в Україні є й інші приклади, коли у доброго господаря сад на низькій прищепі дає добрі врожаї понад 30 років. На таку ж довговічність власного красеня-саду сподіваються і «докучаєвці». Отримати добрий врожай, так зване «товарне яблуко», тут очікують вже у 2013 році. Тоді кожен гектар молодого саду даватиме 25—40 тонн соковитих яблук. Аби кожне деревце отримало необхідну порцію води та поживних речовин, сад агрокомпанії оснащено системою краплинного зрошення. Тож літня спека і посуха яблунькам не страшна, як і решті культур. Адже йдеться про майже 90 гектарів саду — переважно яблуневого, проте вирощують у господарстві й груші, вишні, черешні, абрикоси. А ще — смачну та корисну чорну смородину й малину. Для проби посадили й невеликий виноградник. Щоправда, цього року сезон зрошування через температурну аномалію довелося розпочати раніше, ніж зазвичай.   Завдяки краплинному зрошенню «напувають» і літню улюбленицю дорослих і малих — полуницю. Королеву червня на полях ТОВ «АПК Докучаєвські чорноземи» вирощують вже два роки поспіль. Перевагу віддають сортам Хонейо, Клері, Мармелада — солодким, запашним, ніби настояним на літньому меду ягодам. Про те, наскільки популярна «докучаєвська» полуниця, свідчить хоча б той факт, що цього року керівництво агрокомпанії вирішило збільшити площу під полуницю ще на чотири гектари. Перші ягоди садова бригада агропідприємства почне збирати ще до кінця травня. Скороспілість досягається не використанням хімічних засобів, а завдяки впровадженню сучасних технологій. Адже солодку ягоду вирощують як традиційним методом — на відкритому ґрунті, так і на поліетиленовій плівці. На ній рослини вдвічі більші за своїх «приземлених» сусідок. — Чорна плівка притягує до себе сонячне світло — і полунична грядка обігрівається значно швидше, — розкриває секрет Анатолій Поліщук. — Окрім того, під плівкою зберігаються всі поживні речовини, не випаровується волога і створюється своєрідний парниковий ефект. У таких штучних «тропіках» рослина швидше розвивається, квітне і достигає. Щоб ще прискорити дозрівання врожаю, наступного року плануємо прикривати полуничну грядку на плівці ще й тепличками.  Поміж іншим, торік «докучаєвську» полуницю мешканці Карлівського району могли смакувати аж до серпня. При цьому так звану полуницю нейтрального дня в господарстві не садять. Випускник Уманської сільськогосподарської академії Анатолій Поліщук нічого не має проти цих різновидів полуниці, проте найсмачнішими вважає ті сорти, що плодоносять раз на рік. А секрет пізнього врожаю дуже простий — пізній термін посадки.  Ще один сад агрокомпанії знаходиться на іншому відділку АПК «Докучаєвські чорноземи» — у Лип’янці. Тут росте традиційний яблуневий сад — з високими розлогими деревами. А майже на 10 гектарах кісточкового саду достигають соковиті черешні, вишні, сливи, алича та абрикоси.   Окрім садівництва, лип’янці спеціалізуються ще й на овочівництві. Під овочеві культури відвели 49 гектарів площі. Майже половину — 20 гектарів — віддали цибулі. Вона не лише дає добрі врожаї й добре зберігається, а й користується неабияким попитом у споживачів. На 10 гектарах у Лип’янці цього року посадили моркву, по 6 гектарів відвели під картоплю і столовий буряк, ще 4 — під капусту. Окрім урожаю екологічно чистого й добірного «борщового набору», з овочевих ділянок цього року збиратимуть також огірки, помідори, баклажани, солодкий перець.  Як зауважують у компанії, для овочевої гряди придбали насіння провідних голландських компаній — сорти, що добре зарекомендували себе на українських нивах. Спеціально для «овочевого царства» придбали й сучасну техніку — сівалку точного висіву «Гаспардо». Вона не лише кладе насіння в ґрунт рівними рядочками, а й зводить до мінімуму втрати посівного матеріалу. До того ж умільці Лип’янського відділку компанії удосконалили закордонну техніку, прилаштувавши спеціальний пристрій, який дозволяє одночасно сіяти овочі й прокладати трубки для краплинного зрошення. Адже овочі в Лип’янці набираються вітамінів та натурального смаку не лише завдяки щедрому сонечку, а й штучному поливу.  Поміж іншим, збільшення площ під овочі та фрукти — лише маленький крок на шляху розвитку компанії. «Докучаєвці» щиро переймаються тим, аби їхні земляки їли вітчизняні яблука, полуницю, помідори, перчик, а не «законсервований» хімікатами імпортний непотріб, до того ж ще й дорогий. Тому для компанії залишається актуальним будівництво сховища для зберігання овочів та фруктів за сучасними технологіями. От тоді полтавці без остраху зможуть цілий рік купувати яблука й бути впевненими, що їдять рідний, екологічно чистий і смачний продукт.  Фото Іванни СЕРДЮЧЕНКО та Ольги Гонтар    (ТОВ «АПК Докучаєвські чорноземи»)]]>
</yandex:full-text>
<category>Область</category>
</item>
<item>
<title>Студенти ПДАА відтепер їздитимуть до Польщі за безкоштовними візами</title>
<link>http://www.vechirka.pl.ua/articles/2012/5/16/86464108/</link>
<pubDate>Wed, 16 May 2012 10:46:53 +0300</pubDate>
<enclosure url="http://www.vechirka.pl.ua/db/articles/86464108_00b820be.jpg" type="image/jpeg" /><description>
<![CDATA[ А ще мають можливість отримати два-три дипломи, заробити на навчання самотужки й відкрити власну справу. Настільки широкими можливостями в навчанні, які є в Полтавській державній аграрній академії, можуть похвалитися небагато вишів в Україні. ]]>
</description>
<yandex:full-text>
<![CDATA[  А ще мають можливість отримати два-три дипломи, заробити на навчання самотужки й відкрити власну справу.  Настільки широкими можливостями в навчанні, які є в Полтавській державній аграрній академії, можуть похвалитися небагато вишів в Україні. Студент, який визначився зі своїми пріоритетами у житті, за роки навчання тут може отримати знання, досвід, кошти на навчання й навіть відкрити власну справу. Зазвичай у людей на це витрачається добрий десяток років. У ПДАА ж, завдяки колосальним напрацюванням у галузі міжнародних зв’язків й авторитету академії, у студентів щороку з’являються нові унікальні можливості. Остання з них — отримання безкоштовних віз до Польщі при виїзді на ознайомлювальні навчальні практики. Утім, це лише приємний і допоміжний нюанс серед неймовірних можливостей, які пропонує своїм студентам ПДАА. Про них ми говоримо з проректором з міжнародних зв’язків, кандидатом сільськогосподарських наук, професором ПДАА Олегом ГОРБОМ.  — Міжнародні зв’язки Полтавської державної аграрної академії беруть початок з 1995 року, коли ми розпочали співпрацювати з німецькими вищими навчальними закладами — університетом Хоенхайм у Штуттґарті та університетом прикладних наук Вайєнштефан у Баварії, — розповідає Олег Олександрович. — Із 1998 року я обіймаю посаду проректора з міжнародних зв’язків і за цей час вдалося напрацювати понад 40 контрактів більш ніж з 20-ма країнами світу щодо обміну студентами, викладачами, науково-дослідними досягненнями, проходження закордонних практиків і стажувань тощо. Тільки у 2011 році на таких практиках у Німеччині й США побували 86 наших студентів.  — Як вдалося домовитися, щоб на стажування до Польщі студенти ПДАА їздили за безкоштовними візами?  — Протягом десяти років співпрацюємо з Варшавським національним університетом природокористування і біоресурсів, п’ять — з краківськими аграрним і гірничим університетами та іншими. Яскравим прикладом успішної співпраці з польськими колегами є відкрита на території аграрної академії лабораторія відновлювальних джерел енергії. Подібної не мають не лише виші Полтави, а взагалі в Україні. Лабораторія має унікальне обладнання, яке дозволяє спостерігати за її роботою через Інтернет з будь-якої точки світу (див. «Вечірню Полтаву» № 18 від 25 квітня 2012 року).  Також останнім часом нам вдалося налагодити зв’язки з Консульством Польщі в Україні — у Харкові, де отримують візи жителі Полтавщини. Раніше консул з гуманітарних питань Галина Гранат приїздила до ПДАА з лекцією про роль жінок у політиці, а 27 квітня вона відвідала нашу академію разом зі своїм чоловіком Яном Гранатом, який є Генеральним консулом Консульства Польщі у Харкові. Вони відкрили виставку про видатних польських жінок у політиці. Користуючись нагодою, Ян Гранат пересвідчився, що наші студенти на хорошому рівні володіють польською мовою, ознайомився з програмами співпраці нашої академії з іншими країнами й переконався: ми працюємо по-чесному і під маркою студента не відправляємо на заробітки до Польщі сторонніх людей. Зізнався, що позитивно вражений нашими досягненнями в царині українсько-польської співпраці й пообіцяв віднині студентам Полтавської державної аграрної академії відкривати візи безкоштовно. Перша група студентів і викладачів у ці дні саме відкривають такі візи з тим, щоб улітку поїхати до Польщі на ознайомлення з роботою альтернативних джерел енергії.  — У яких країнах, окрім вже названих Німеччини, США і Польщі, можуть пройти стажування ваші студенти?  — У Франції, Румунії, Данії, Великобританії, Швеції, Австрії, Австралії.  — Таке навчання, напевне, передбачає хороше володіння іноземними мовами. Які і як вивчають ваші студенти?  — Якщо людина прийшла в ПДАА з тим, щоб скористатися усіма можливостями й пройти закордонну практику у період навчання, то, окрім тієї іноземної мови, яка вивчається за програмою, вона може відвідати інтенсивний курс вивчення (від 3 до 6 місяців) ще однієї мови. На таких курсах вивчають англійську, німецьку, французьку, датську, грецьку і польську. Вивчення мов відбувається на базі Мовного центру, створеного в нашій академії завдяки проекту Темпус Таціс ще в 1999 році. Центр має ліцензію на проведення тестів з німецької мови «DAF». Такі сертифікати в Україні мають лише три центри — лінгвістичні центри в університетах Києва та Одеси і наш — в аграрній академії.  — Яким чином студенти вашої академії можуть поїхати на стажування за кордон?  — Хочу уточнити, що наші студенти їздять за кордон не на заробітки, а на ознайомлювальну практику. У цьому питанні ми співпрацюємо з університетами, об’єднаннями фермерів, фірмами, які організовують такі практики. Наприклад, якщо студент потрапляє до фермера, то в контракті записано, що він повинен виконувати, скільки працювати — і за це йому виплачуються кишенькові гроші. Тобто, це не заробітна плата. Візьмемо, наприклад, школу «Дойла» у Німеччині. Студент може поїхати туди на ознайомлювальну практику тривалістю 12 місяців. Він безкоштовно житиме й харчуватиметься у фермера, який ще й заплатить за навчання студента в школі «Дойла», й один раз на тиждень він відвідуватиме цю школу разом з дитиною фермера. П’ять днів на тиждень наш студент допомагатиме фермеру й матиме один вихідний день. Наприкінці практики повинен скласти іспит з механізації тваринництва і рослинництва та отримає сертифікат державного зразка. Точнісінько такий, який отримає і донька чи син фермера, з якими вони навчалися. Разом з цим може скласти ще й іспит на знання німецької мови й отримати ще один сертифікат, який дасть йому впевненість у тому, що по поверненні в Україну одна з німецьких фірм із задоволенням візьме його на роботу в своє представництво. Крім того, якщо він закінчив школу «Дойла» у Німеччині й бакалавратуру в Україні, то може спробувати вступити на безкоштовне навчання й вибороти стипендію в університеті прикладних наук Вайєнштефан у Баварії.  — Є вже такі приклади?  — Чимало. Наші випускники працюють по всій Україні й допомагають розвивати матеріально-технічну базу ПДАА.  Коли наші випускники закінчують університет Вайєнштефан, то одразу ж після іспитів отримують пропозиції від представників німецьких фірм, які працюють в Україні. Вони дуже цінні співробітники, оскільки знають німецькі вимоги та систему обрахунків й українські реалії ведення бізнесу. Одне слово, універсальний солдат для німецької фірми. Тож усі наші випускники Вайєнштефан повернулися в Україну представниками їхніх фірм. Для студента, який вступає на перший курс ПДАА, відкриті всі дороги. Він може вивчитися, прийти до батька, покласти перед ним диплом і заявити щоб він влаштовував його на роботу. Оскільки за роки навчання цей студент не вивчив іноземної мови, не з’їздив на жодну закордонну практику, тобто просто «протирав штани». А може вивчити одну чи дві іноземних мови, з’їздити на ознайомлювальну практику після першого, другого, третього, четвертого, п’ятого курсів, а також іще протягом двох років після закінчення академії. Навіть зароблених кишенькових грошей йому вистачить на навчання на наступному курсі чи навіть на весь період навчання. Окрім того, він змінить менталітет, може отримати іноземний диплом й працювати у фірмі із зарплатою у дві–три тисячі євро. І це все реально. Це один з варіантів. Є й інші, наприклад українсько-румунсько-французький контракт. Представники французько-румунського інституту «ISFRADA» діють по іншому. Вони приїздять в нашу академію й набирають із наших — магістрів людей для навчання й подальшого працевлаштування на конкретну фірму. Спочатку наші випускники в Румунії протягом трьох місяців поглиблено вивчають французьку мову в університеті. Потім рік навчаються у Франції в магістратурі й повертаються в Україну з двома дипломами — румунським і французьким. При цьому вони мають стовідсоткову гарантію працевлаштування у французькій фірмі.  — Чи може студент їздити на закордонні практики після кожного курсу?  — Так. Практики тривають від 3-х місяців до півтора року. Звичайно, якщо практика триває більше, ніж півроку, студенту треба буде взяти академвідпустку. Один із наших студентів навчався в ПДАА дванадцять років, тому що за цей час чотири рази їздив на тривалі закордонні практики. Але з того був толк — у Карлівському районі відкрив свою справу з вирощування шампіньйонів і нині забезпечує цими грибами не лише Карлівку, а й Полтаву.  Головне, що після такої практики в людини змінюється менталітет — і вона вже не буде сидіти, склавши руки, чекаючи благ від держави. У нас були випадки, коли студенти поверталися з практики за кордоном і відкривали маленькі сімейні свиноферми на двадцять–тридцять свиноматок або кролеферму й забезпечували свою родину і роботою, і коштами. Ми не приховуємо, що лише за одну практику студент може заробити кишенькових грошей стільки ж, скільки отримує за рік …професор ПДАА.   — Другий рік на базі ПДАА працює експериментальна група московського вишу. Розкажіть про це детальніше.  — Так, у нас є експериментальна група Московської академії економіки і права, яка дає можливість навчання на заочному факультеті за спеціальністю економіка підприємства без ЗНО. Якщо випускник школи не дібрав буквально півбала до потрібних 124-ох, то жоден виш України його на навчання не візьме, бо просто не має на це права. А для московського вишу результати нашого ЗНО ролі не грають. Тому їхня приймальна комісія приїздить до Полтави, приймає іспити й далі студент навчається на нашій базі й отримує диплом Московської академії економіки і права без виїзду з Полтави. Таким чином уже навчається дві групи студентів і ми готові набирати третю. Як бачите, Полтавська державна аграрна академія постійно розширює можливості для студентів — і ми триматимемо цей курс і надалі.  ]]>
</yandex:full-text>
<category>Тема дня</category>
</item>
<item>
<title>Остарбайтери не забуті</title>
<link>http://www.vechirka.pl.ua/articles/2012/5/16/44703625/</link>
<pubDate>Wed, 16 May 2012 10:39:49 +0300</pubDate>
<enclosure url="http://www.vechirka.pl.ua/db/articles/44703625_813b3db1.jpg" type="image/jpeg" /><description>
<![CDATA[ Хоч із часу закінчення Великої Вітчизняної війни минуло 67 років і вже багато вивчено та досліджено різних сторінок цієї величезної за масштабами і кількістю жертв трагедії, однак ще є сторінки війни, які, на нашу думку, практично маловідомі для наших співвітчизників. Особливо це стосується людей молодого та середнього віку.]]>
</description>
<yandex:full-text>
<![CDATA[ Хоч із часу закінчення Великої Вітчизняної війни минуло 67 років і вже багато вивчено та досліджено різних сторінок цієї величезної за масштабами і кількістю жертв трагедії, однак ще є сторінки війни, які, на нашу думку, практично маловідомі для наших співвітчизників. Особливо це стосується людей молодого та середнього віку. Так, наприклад, ми не зустрічали друкованих робіт в Україні про долю українців, які були примусово вивезені після взяття в полон на території СРСР на підневільні роботи до Норвегії, Австрії і Бельгії в 1942—1945 роках. Працівники Лубенського міського благодійного фонду «Надія і Батьківщина», який я очолюю, поставили собі за мету заповнити в міру наших можливостей цю прогалину — провести історичну розвідку в цьому напрямку. Кінцевим етапом проекту має стати видання книги спогадів, записаних з вуст колишніх остарбайтерів, випуск комп’ютерного диску з цією ж інформацією, а також поїздка зі стендовою виставкою на банерах містами України, Норвегії, Австрії та Бельгії, де жили та працювали наші співвітчизники. Ще будучи десятирічним хлопчиком, а це було в 1967 році, я вперше почув з вуст жителя села Єрківці, що на Полтавщині, Івана Степановича Сапи про його перебування на примусових роботах в Норвегії, про багаточисленні страждання, які довелося пережити йому і багатьом його товаришам на чужині. Почуте дуже схвилювало й зацікавило мене. Із того часу й донині я збираю інформацію про цих людей та їхнє життя в неволі. Мені багато допомагають мої благодійні помічники, за що я їм дуже вдячний, особливо дружині Ларисі (вчителю-філологу). Разом із нею мені пощастило пройти курс вивчення норвезької мови в Норвегії, де ми проживали протягом 2,5 року. За цей час зібрали багато цікавих спогадів від жителів цієї країни про тяжкі часи фашистської окупації, про табори для військовополонених. Частину інформації було взято з норвезьких журналів та газет, частину — з листів, усних розповідей місцевих краєзнавців та журналістів. Як свідчать німецькі архівні дані, у роки війни до Норвегії було привезено понад 100 000 громадян із країн колишнього Радянського Союзу. Це, в основному, українці, білоруси, росіяни. Скільки десятків тисяч українців було там і скільки загинуло — ніхто достеменно на сьогодні не знає. По всій Норвегії були розміщені табори для остарбайтерів, обнесені колючим дротом. Скільки їх було — теж ніхто не знає. У них перебували разом і ті, хто був взятий в полон на території СРСР, і та цивільна молодь, яку захопили силою під час облав фашисти на окупованих землях. Група жінок з України працювала в Австрії, зокрема в місті Відень, на фармацевтичній фабриці, значна група українців-остарбайтерів пра- цювала в Бельгії на вугільних копальнях. Окрім радянських людей, у таборах були громадяни з окупованих європейських країн: італійці, французи, поляки та інші. Але вони жили в окремих бараках.  Чоловіки в Норвегії працювали на різних важких фізичних роботах. Це, в основному, прокладання доріг та тунелів, добування каменю в каменоломнях, вирубка і перевезення лісу та обробка його на лісопильнях, розвантаження суден у портах, вилов риби та її переробка на рибних підприємствах, будівництво заводів та інше. Жінок із СРСР там було мало, вони готували їжу на кухнях, прали одяг, пекли хліб. Чимало співвітчизників загинуло у фашистській неволі. Одні не витримали каторжної праці і дуже поганого харчування, інші — хвороб та побоїв із боку наглядачів. Часто були випадки смерті та каліцтва під час робіт в кар’єрах, каменоломнях, лісоповалах, під час роботи з механізмами. Були непоодинокі випадки, коли полонені не витримували морально табірного життя і намагалися якимось чином втекти, що рідко кому вдавалося. Пійманих жорстоко били, кидали в льох, де багато хто з них і помирав. Допомагали вижити і в таких важких нелюдських умовах прості норвезькі люди, які жили неподалік від таборів. У лютому 2009 року працівниками фонду була надрукована стаття в газеті «Сільські вісті» з проханням відгукнутися колишніх остарбайтерів, що працювали під час війни в Норвегії, Австрії, Бельгії. У відповідь надійшло багато цікавих і хвилюючих листів про долі цих людей як від самих невільників, так і від їхніх дітей, родичів, близьких та знайомих. У цих листах звучать численні прохання передати щиру, сердечну подяку норвезьким людям. Самі не зовсім ситі, не досить добре одягнені та взуті, норвежці, іноді навіть ризикуючи власним життям, ділилися харчами, одягом, взуттям та іншими необхідними для життя речами. Через мовний бар’єр та інші причини наші земляки не можуть самостійно виразити своєї подяки за безкорисливість, врятовані життя. У зв’язку з цим працівники фонду вирішили, що книга про тяжкі роки перебування в неволі українців буде найкращою вдячністю норвезьким, австрійським, бельгійським рятівникам, а також цінною історичною пам’яткою для українців. Для реалізації наміченого проекту нами виконано великий об’єм пошукової роботи. Взято інтерв’ю у багатьох остарбайтерів або близьких їм людей. Про наш проект стало відомо і в Норвегії. Журналіст центрального телеканалу НРК з міста Осло Мортен Єнтофт 1 квітня 2009 року прибув у Лубни з телеоператором. Разом зі мною він взяв інтерв’ю у двох людей, що працювали в Норвегії. Це Іван Михайлович Василенко із села Чуднівці Лубенського району і Михайло Дем’янович Солов’єнко із села Устимівка Семенівського району. А 23 травня 2009 року на екранах центрального норвезького телебачення вийшла програма про цих наших земляків. Вони розповідали про своє життя на чужині. Репортаж викликав зацікавленість у норвезького історика, керівника історичного центру з міста Нарвік Міхаеля Стокке. Ця людина займається вивченням життя радянських підневільних працівників у Норвегії і з великим інтересом зараз із нами співпрацює, ми обмінюємось інформацією. 6 травня 2010 року в картинній галереї Лубенського краєзнавчого музею була представлена виставка, присвячена Дню Перемоги. На стендах, які виготовили співробітники фонду, були виставлені листи зі спогадами остарбайтерів з різних областей України, оригінали фотографій із часів війни. На цей захід було запрошено співробітників Посольства Норвегії в Україні, які схвально відгукнулися і були задоволені побаченим і почутим. Виступила заступник посла — перший секретар Норвезького посольства Бутхілд Ослауг Доттер, яка підкреслила важливість тієї роботи, яку ми виконуємо, адже це є маловивчені сторінки історії двох наших народів, які ми повинні пам’ятати. Вона також висловила побажання, щоб цей проект було продовжено і успішно завершено згідно з наміченим планом.  Наведемо один із прикладів нашої пошукової роботи. 2 квітня 2011 року я як голова Благодійого фонду «Надія і Батьківщина», взяв інтерв’ю у жителя села Лелюхівка Новосанжарського району Івана Олексійовича Вісича, 1921 року народження. Ось його розповідь: «У травні 1940 року був призваний на строкову військову службу до лав Червоної армії і проходив її в Білорусії, де й зустрів початок війни. У серпні 1941 року потрапив у фашистський полон на території Смоленської області. Звідти разом із сотнями інших полонених був доставлений в товарних вагонах до Німеччини. Там було проведено медогляд та перегруповано радянських невільників відповідно до їхнього стану здоров’я та фізичних даних. Одних відправили на фізичні роботи у табори праці в окуповані фашистами країни Європи, інших — у концентраційні табори. Група полонених в кількасот осіб, у якій був і я, пароплавом була переправлена до Норвегії. Людей перевозили в вантажних трюмах без води. Їжею була сира бруква, яку кидали в трюми, наче свиням. Було дуже душно, мучила спрага. Щоб якось вгамувати її, люди злизували краплі вологи, що виступали на стінах трюмів корабля. Багато померло від задухи та нестачі води. У жовтні 1942 року німецький корабель із полоненими прийшов у морський порт міста Осло, що в Норвегії. Звідти поїздом — до Лілехамера, це теж норвезьке місто. Там збудували табір для проживання, але зимували вже в іншому місті — Трондхеймі. Там радянські примусові робітники будували бункери для німецьких підводних човнів. То була дуже важка і виснажлива праця. Умови проживання нестерпні. Холод, хвороби, харчування надзвичайно погане: суп із бруквою, хліб навпіл із тирсою. Голод допікав найбільше. Пліч-о-пліч із остарбайтерами працювали місцеві норвезькі жителі. Але їх було мало порівняно з нашими людьми, і вони отримували за свою роботу заробітну плату. Тобто це були вільнонаймані працівники. Їм фашисти довіряли виконувати більш відповідальну роботу, пов’язану з електрикою та різними механізмами.  Мені пощастило працювати разом із норвежцем Арне Берсос. Цей чоловік часто ділився в обідню перерву зі мною своїм обідом, чим допоміг вижити, не вмерти від голоду та знесилення.  У травні 1945 року, коли німецькі війська покинули територію Норвегії, ми чекали своєї черги від’їзду на Батьківщину, життя наше значно полегшилось. Ми вже могли виходити в місто, спілкуватися з місцевим населенням тощо.   Одного дня Арне Берсос запросив мене до себе додому на обід. Під час обіду я познайомився з родиною свого рятівника: його дружиною Сігрюн та дітьми, яких звали Тур, Ранді та Роар. Прощаючись, Арне подарував на згадку фото своєї сім’ї та попросив мене написати їм листа з України після повернення додому. В рідному селі я зрозумів, що відправити листа до Норвегії — рівнозначно засудженню на каторжні роботи до Сибіру. Такий тоді був час. Але фотокартку із зображенням родини Берсос я беріг усе життя і часто розповідав своїм дітям та внукам про своїх рятівників».  В одному з багаточисленних листів, що прийшли у 2009 році  у відгук на статтю нашого фонду в «Сільських вістях», ми знайшли цю історію Івана Вісича разом із фотокарткою родини Берсос. Працівники фонду запитали в Івана Олексійовича, чи не хотів би він знайти і зустрітися зі своїм норвезьким рятівником. Колишній остарбайтер погодився на пропозицію, але дуже сумнівався, що нам вдасться знайти ту норвезьку сім’ю через 65 років. Та чудеса бувають і в наш час...  Я звернувся до норвезького історика Міхаела Стокке з проханням відшукати хоча б когось із родини Арне Берсос. Пошуки тривали не більше одного місяця. Завдяки надпису на фотокартці назви фотоательє та року її випуску Міхаелові Стокке вдалося відшукати в Трондхеймі це ательє. Нинішні його працівники відшукали у своєму архіві прізвище та адресу людини, яка замовляла цю фотокартку в 1943 році. І ось ми отримали поштову адресу сина Арне — Тура Берсос. На жаль, сам Арне і його дружина вже померли.  Тур із великим задоволенням прийняв запрошення відвідати Івана Вісича. Адже він добре пам’ятає молодого та сильного українського хлопця, який приходив до них у гості. Батьки Тура часто згадували Івана та переймалися його долею після полону. «Я був дуже вражений, коли отримав листа з України, у якому була копія фотокартки із зображенням нашої родини. Така ж фотографія висить усе життя в нашому будинку. Почуття великого інтересу і хвилювання переповнили мене та сестру Ранді в ті хвилини», — писав нам у листі-відповіді Тур Берсос. І от 16 серпня 2011 року в аеропорту «Бориспіль» ми зустріли Тура Берсос разом із дружиною Герд та молодшою сестрою Ранді. Незабаром відбулася тепла і зворушлива зустріч Івана з норвезькими гостями. Сльози на очах вже 90-річного українця та 75-річного Тура схвилювали всіх, хто був поряд у ту хвилину. Тільки тоді норвезькі гості дізналися, чому Іван не прислав їм жодного листа з України і багато-багато іншого. Наприкінці зустрічі — фото на згадку, теплі обійми. Тур, його дружина та сестра запросили Іванового сина Володимира та онука Сашка до себе в гості. Стан здоров’я Івана Олексійовича на цей час не дозволяє йому поїхати до Норвегії.  Працівники фонду щиро радіють, що цей пошук мав такий гарний результат та відновив контакт між цими людьми. Маємо велике бажання допомагати іншим людям у їхніх пошуках.   Зараз іде збір матеріалів і коштів для книги спогадів, у якій плануємо надрукувати списки українців, котрі працювали в Норвегії, Австрії та Бельгії. Буде вказано прізвища, імена та по батькові, рік народження та населений пункт, звідки людину забрали в Норвегію, якщо це вдасться встановити. У зв’язку з цим ми звертаємося з проханням до читачів газети надати інформацію про категорію людей, яка нас цікавить. Нам важлива будь-яка інформація: і спогади, і фотокартки (можна копії), і вирізки з газет та журналів на цю тему. Можливо, хтось бачив десь у музеях фотографії чи статті про таких людей, будь ласка, сповістіть нас про це. Також висловлюємо велику подяку тим людям, хто вже раніше вислав фотографії часів війни. Запевняємо вас, що вони будуть вам повернені обов’язково. Вдивіться уважно в обличчя людей, що на світлині, які працювали в Норвегії, місто Ардалштанген, можливо, ви впізнаєте серед них своїх рідних, близьких чи знайомих. Напишіть чи зателефонуйте нам. Наша адреса: 37500, м. Лубни, вул. П. Гавсевича, 20-г. Електронна почта: larvas2@ukr.net. Тел.: 066 204-04-55 або (053) 61-74-433. Дуже сподіваємось, що ваша небайдужість не дасть згаснути пам’яті про цих людей. Вони заслуговують, щоб ми їх пам’ятали. Особливу подяку за надану матеріальну допомогу на видання книги висловлюємо доньці колишнього остарбайтера Григорія Даниловича Третяка, доценту Полтавської медичної стоматологічної академії Наталії Григорівні Третяк. У книзі будуть вказані імена і прізвища тих людей, які нададуть спонсорську допомогу на її видання. Книгу плануємо видати українською, норвезькою та німецькою мовами і розповсюдити в Україні, Норвегії, Австрії та Бельгії.  Харальд ХАНСЕН,   голова Лубенського Благодійного фонду «Надія і Батьківщина»    спеціально для «Вечірньої Полтави»]]>
</yandex:full-text>
<category>Суспільство</category>
</item>
<item>
<title>Чи допоможе програма «Власний дім» повернути молодь у село?</title>
<link>http://www.vechirka.pl.ua/articles/2012/5/16/06303860/</link>
<pubDate>Wed, 16 May 2012 09:57:46 +0300</pubDate>
<description>
<![CDATA[На сьогодні існують дві головні причини, чому молоді спеціалісти по закінченні вишів не поспішають повертатися в село. Перша — це відсутність роботи. Проте навіть якщо робота таки в селі знаходиться, постає інша проблема, розв’язати яку набагато складніше, — відсутність житла. Давно канули в Лету ті часи, коли роботодавець надавав молодому фахівцю разом із робочим місцем і житло. Або, принаймні, кредит на будівництво власного помешкання під пільгові відсотки. Нині будівництво стає розкішшю, а винайняти квартиру в селі набагато проблемніше, ніж у місті.]]>
</description>
<yandex:full-text>
<![CDATA[На сьогодні існують дві головні причини, чому молоді спеціалісти по закінченні вишів не поспішають повертатися в село. Перша — це відсутність роботи. Проте навіть якщо робота таки в селі знаходиться, постає інша проблема, розв’язати яку набагато складніше, — відсутність житла. Давно канули в Лету ті часи, коли роботодавець надавав молодому фахівцю разом із робочим місцем і житло. Або, принаймні, кредит на будівництво власного помешкання під пільгові відсотки. Нині будівництво стає розкішшю, а винайняти квартиру в селі набагато проблемніше, ніж у місті.  Насправді ж вирішення «квартирного питання» для сільських жителів у Полтавській області існує вже 13 років. Саме стільки в області діє програма «Власний дім». Вона є складовою загальнодержавної Програми розвитку українського села й передбачає пільгове державне кредитування сільських забудовників. Кредити у рамках цієї програми на Полтавщині надаються спеціально створеним обласним Фондом підтримки індивідуального житлового будівництва на селі. — За 13 років існування програми у її рамках кредити вже отримали 2263 жителі Полтавської області. Загальна сума кредитування становить майже 41 мільйон гривень, — розповідає виконувач обов’язків голови обласного Фонду підтримки індивідуального житлового будівництва на селі Світлана Янко. — Фінансується програма за рахунок коштів державного, обласного та місцевих бюджетів. Є й альтернативні джерела фінансування — приватні підприємці та сільгосппідприємства. Якщо вони мають вільні кошти, щоб надати кредит своїм працівникам, але не мають повноважень виділяти його, то можуть профінансувати свого співробітника через Фонд. Ми укладаємо з такими підприємствами угоду — і вони перераховують кошти для кредитування свого працівника. Фонд додає до цієї суми (якщо потрібно) власні кошти й починає кредитувати людину. А по мірі погашення позики Фонд повертає гроші на підприємство. У нас у регіоні є одне таке підприємство, котре кошти з програми не забирає, а щороку додає 10—15 тисяч гривень — гроші використовуються для подальшого фінансування програми «Власний дім».    На що можна отримати кредити?  Як розповідає Світлана Янко, кредити жителям сільської місцевості видаються під три відсотки річних на будівництво нового житла, добудову раніше розпочатого або ж придбання готового будинку на вторинному ринку та газифікацію помешкання. Залежно від потреб позичальника варіюється й граничний розмір кредиту. Так, на сьогодні максимальний розмір кредиту на нове будівництво передбачено у розмірі 100 тисяч гривень; на добудову, реконструкцію чи придбання помешкання — 50 тисяч гривень. У першу чергу надається кредит на добудову раніше розпочатого житла, де потрібно менше вкласти коштів. — Наразі в області зменшується кількість людей, які хочуть взяти кредит на будівництво нового житла, — констатує факт Світлана Антонівна. — Головна причина — здорожчання самого будівництва, для якого власне кредиту буде замало. Нам нещодавно надали проектно-кошторисну документацію для оформлення кредиту на будівництво нового помешкання. Відповідно до неї звичайний одноповерховий будинок у селі обійдеться забудовнику в сумі 400 тисяч гривень. 100 тисяч надамо ми, проте далеко не кожна молода родина може знайти ще 300 тисяч гривень. Тому молодь охочіше бере кредити, щоб придбати вже готове житло. За 50—70 тисяч гривень у селі цілком реально придбати будинок. Якщо будівля не придатна для проживання, то можна взяти кредит на купівлю з добудовою. У такому випадку продавець і покупець укладають у нотаріуса угоду купівлі-продажу, претендент на кредит приносить у Фонд копію угоди, посвідчену нотаріально. Тоді ми перераховуємо кошти за будинок продавцю, а позичальник після того, як переоформить будинок на себе, має звернутися в сільську раду за дозволом на добудову або реконструкцію житла. І лише після виготовлення паспорта на реконструкцію  Фонд виділяє кошти на добудову.  На газифікацію помешкання Фонд надає короткостроковий (до 2 років) кредит до 10 тисяч гривень. Отримати його можуть навіть пенсіонери. До речі, на розгляді в Кабміні зараз знаходяться зміни до Правил надання довгострокових кредитів індивідуальним забудовникам житла на селі, прийнятих ще в жовтні 1998 року. Якщо ці зміни ухвалять, то граничний розмір кредиту буде збільшено вдвічі: на нове будівництво даватимуть 200 тисяч гривень, на купівлю й добудову —  100 тисяч гривень.   Хто має право на кредитування?  Відповідно до поки що діючих Правил кредит можуть отримати громадяни України, які постійно проживають та бажають побудувати житло у сільській місцевості. Жорсткіші вимоги щодо місця роботи претендентів на кредит. Позичальники повинні працювати: — в органах місцевого самоврядування;  — на підприємствах, в установах та організаціях сільського господарства, інших господарських формуваннях, що функціонують у сільській місцевості;  — у соціальній сфері села, а також на підприємствах, в установах та організаціях переробних і обслуговуючих галузей агропромислового комплексу, навчальних закладах, закладах культури та охорони здоров’я, розташованих у межах району. Право одержання кредиту надається індивідуальному забудовникові тільки один раз. Ті, хто вже отримав позики на будівництво, зокрема, й банківські кредити, з пільгами за рахунок коштів бюджетів відповідно до інших нормативно-правових актів, на пільгове кредитування в рамках програми «Власний дім» не можуть претендувати.  За словами Світлани Янко, кредит також не можуть отримати працівники органів виконавчої влади, судів, міліції. Навіть незважаючи на те, що живуть і працюють вони в селі.  Дані категорії громадян не віднесені до п. 4 Правил, як ті, хто має право на отримання пільгового кредиту через Фонд — така невблаганна буква закону. Обласний фонд звертався до центральних органів влади з пропозицією розширити перелік тих, хто може отримати кредит на будівництво в селі. Зараз полтавці чекають, у якому вигляді будуть прийняті загальнодержавні Правила. І залишають за собою право в регіональному варіанті Правил прописати й представників виконавчої влади, які б кредитувалися коштом місцевих бюджетів. Без кредитів залишається й молодь, котра живе у селах біля Полтави чи Кременчука, але працює у містах.   Які документи необхідно надати?  Щоб отримати кредит, потенційному позичальнику слід заповнити відповідну заяву на ім’я керівника обласного фонду про надання кредиту. Її можна знайти у місцевій райдержадміністрації або безпосередньо у Фонді. До заяви додається пакет документів, зокрема, копія паспорта громадянина України, довідка про склад сім’ї; документи, необхідні для визначення платоспроможності позичальника (довідка з місця роботи позичальника і членів його сім’ї із зазначенням доходу, одержаного за попередні 12 місяців); довідка, видана бюро технічної інвентаризації про наявність (або відсутність) приватного житла; витяг з рішення органу місцевого самоврядування про відведення земельної ділянки та надання дозволу на забудову; проектно-кошторисна документація  на спорудження або добудову житлового будинку з надвірними підсобними приміщеннями, погоджена з районним архітектором, вартість виготовлення якої за згодою позичальника може входити до суми кредиту; довідка органу місцевого самоврядування про наявність (відсутність) земельної ділянки (паю), її розмір.  — Крім того, що ми перевіряємо доходи позичальника, — коментує Світлана Янко, — від їх розміру залежить і сума кредиту, яку отримує людина. Таким чином Фонд забезпечує повернення кредиту. Зрозуміло, що при мінімальній зарплаті (при одному працюючому в сім'ї) і відсутності інших джерел прибутку розраховувати на 100 тисяч гривень кредиту не варто.    Процедура сплати позики  Довготерміновий кредит жителям сільської місцевості надається на термін до 20 років. Молодим сім’ям (якщо вік чоловіка та дружини не перевищує 35 років) або неповним родинам (вік тата чи мами не перевищує 35 років) — до 30 років. Позичальник, який на дату укладення кредитної угоди має трьох і більше неповнолітніх дітей, звільняється від сплати відсотків за користування кредитом.  — Відсотки за кредитом аж ніяк не «драконівські», — говорить Світлана Антонівна, — всього три відсотки річних. Їх позичальник сплачує раз на рік після письмового повідомлення. Що ж до тіла кредиту, то Фонд дає людині рік на те, щоб використала кошти — будувала дім, проводила реконструкцію чи добудовувала вже існуючий будинок. І лише через рік після отримання кредиту позичальник починає сплачувати кредит. Ми вираховуємо середньоквартальний дохід сім'ї позичальника — і третя частина від нього йде на погашення кредиту. Тобто якщо людина отримує зарплату в розмірі 1000 гривень, раз на квартал вона повертатиме тисячу гривень за кредитом.  Поміж іншим, держава доволі суворо слідкує за тим, куди її громадяни витрачають кредитні кошти. Тож позичальника не лише Фонд перевіряє щодо того, чи використовує він гроші за призначенням, а й отримувач кредиту має у письмовій формі звітувати, куди «йдуть» державні гроші. Після перевірки або звіту, наданого позичальником, складаються акти виконаних робіт. А вже після використання всієї суми кредиту забудовник подає звіт, завірений підписом сільського голови.    Про чергу й те, як її обійти  Про популярність програми «Власний дім» свідчить насамперед наявність черги. За словами Світлани Янко, нині вона посувається значно швидше, ніж кілька років тому. Пов’язане це, зокрема, зі збільшенням фінансування, поверненням кредитів, кошти від яких знову використовуються на нове кредитування. Якщо ще 3—4 роки тому претендентам на кредити доводилося перебувати у черзі майже два роки, то тепер — 6—7 місяців. І якщо ви стали на чергу навесні, то восени обов’язково отримаєте такі необхідні кошти на облаштування власного помешкання.  — Бувають такі випадки, коли люди відтерміновують свою чергу, — розповідає Світлана Янко. — Підходить їхня черга, ми викликаємо у Фонд, проте позичальники відмовляються від кредиту: просять не знімати з черги, бо ще не вдалося знайти потрібний будинок. У таких випадках ми йдемо назустріч. Звісно, є можливість отримати кредит поза чергою. Для цього необхідно знайти спонсора — приватне підприємство, або, наприклад, коли сільська чи районна рада своїм рішенням виділяє кошти районного (сільського) бюджету на кредит для молодого спеціаліста, котрий прийшов працювати в село. І звертаються до нас із відповідним відношенням — просять надати кошти у рамках програми «Власний дім» для кредитування цього спеціаліста. Зрозуміло, що в такому разі ми кредитуємо позичальника позачергово.  З Фондом підтримки індивідуального житлового будівництва на селі нині активно співпрацюють райони. Щоправда, не всі. 12 регіонів області прийняли районні програми «Власний дім», деякі включили пункт про кредитування населення у вже існуючі програми соціально-економічного розвитку. Проте є й такі, котрі навідріз відмовляються фінансувати програму. Хоча жителі цього району звертаються по допомогу до Фонду підтримки індивідуального житлового будівництва на селі. Світлана Янко зізнається, що в кредитуванні вони не відмовляють нікому: люди не повинні страждати через байдужість чиновників.  — Для нас усі позичальники рівні, — додає жінка, — і нам усім хотілося б допомогти. Якщо вже бути відвертою, то за великим рахунком, право на такий кредит повинні мати всі, хто живе в сільській місцевості. І не важливо, де вони працюють, головне — що вони хочуть збудувати власний дім у селі.  ]]>
</yandex:full-text>
<category>Тема дня</category>
</item>
<item>
<title>Чому я читаю «Вечірню Полтаву»</title>
<link>http://www.vechirka.pl.ua/articles/2012/5/16/91983082/</link>
<pubDate>Wed, 16 May 2012 09:55:37 +0300</pubDate>
<enclosure url="http://www.vechirka.pl.ua/db/articles/91983082_a0a58660.jpg" type="image/jpeg" /><description>
<![CDATA[  Олександр КОРОСТАШОВ,    голова правління СВК «Батьківщина», Герой України:  — «Вечірня Полтава» завжди радує цікавими матеріалами. Часто навіть виникає запитання: де редакції вдається знаходити стільки інформації?]]>
</description>
<yandex:full-text>
<![CDATA[  Олександр КОРОСТАШОВ,   голова правління СВК «Батьківщина», Герой України:  — «Вечірня Полтава» завжди радує цікавими матеріалами. Часто навіть виникає запитання: де редакції вдається знаходити стільки інформації? Не можу однозначно відповісти на запитання: що мені подобається і що не подобається в газеті? Вважаю, що в усякій, навіть маленькій статті, закладений якийсь ум. Цікаво дізнаватися, як люди виходять зі  складних ситуацій. Адже, коли б не було таких ситуацій і людина їх не вирішувала, то взагалі не було б прогресу. Тому кожен номер «Вечірки» — це реальний внесок у скарбничку загальнолюдської мудрості.       Олександр ТЕРЕЩЕНКОВ,   перший заступник голови Зіньківської райдержадміністрації:  — «Вечірню Полтаву» передплачую не один рік, без жодного примусу, і газета мені подобається. Часто знаходжу в ній те, чого раніше ніколи не читав. Наприклад, уперше у «Вечірці» прочитав про походження вислову «Чому сидиш, як засватаний?» Мені це дуже цікаво і як людині, і як тамаді, в ролі якого я виступаю на великій кількості свят. Дуже подобається, що газета подає театральний репертуар, і ми, жителі області, можемо спланувати поїздку до Полтави конкретно на якусь виставу. Було б добре, якби редакція подавала й анонс культурних подій, що відбуваються в області, наприклад, у санаторії в Миргороді, де є чудовий концертний зал. Нам би це теж було цікаво для планування дозвілля. ]]>
</yandex:full-text>
<category>Тема дня</category>
</item>
<item>
<title>На «зоряний олімп» зійшли 216 медалістів Полтави</title>
<link>http://www.vechirka.pl.ua/articles/2012/5/16/89926629/</link>
<pubDate>Wed, 16 May 2012 09:46:54 +0300</pubDate>
<enclosure url="http://www.vechirka.pl.ua/db/articles/89926629_4080ed7e.jpg" type="image/jpeg" /><description>
<![CDATA[ Ми квапимо події, а весна у прискореному ритмі квапиться за нами. У Полтаві, як ніколи, рано відцвіли тюльпани й бузок, щойно розпустилися півонії, а з калини вже й білий цвіт облітати почав. Навіть липа, не чекаючи літа, не сьогодні-завтра розіллє в повітрі свій медовий аромат...]]>
</description>
<yandex:full-text>
<![CDATA[ Ми квапимо події, а весна у прискореному ритмі квапиться за нами. У Полтаві, як ніколи, рано відцвіли тюльпани й бузок, щойно розпустилися півонії, а з калини вже й білий цвіт облітати почав. Навіть липа, не чекаючи літа, не сьогодні-завтра розіллє в повітрі свій медовий аромат...Таке враження, ніби природа збилася з точки відліку, зорієнтувавшись на випускників, котрі, у зв’язку з проведенням в Україні «Євро—2012», достроково розпрощалися зі школою. Цьогорічні випускники майже на місяць раніше вийшли на самостійну дорогу життя. Але свято, на яке вони заслужили, від того не стало меншим і не потьмяніло. В усіх школах міста відбулися хвилюючі урочистості з вручення атестатів, і особисто для кожного востаннє лунав шкільний дзвоник, звучали напутні слова вчителів.  А минулої п’ятниці особливого, вже традиційного, вшанування удостоїлися ті 216 випускників, чиї знання й старання поціновані не лише балами, а й золотими та срібними медалями, — їх запросили на «Зоряний олімп».   У залі Палацу дозвілля «Листопад» жодне місце не лишилося порожнім. Радісне піднесення об’єднало присутніх, і навіть важко було сказати, де батьки винуватців торжества, а де їх учителі — всі вони вклали душу й серце в дітей і пишалися цим, світилися гордою радістю.  Вітальними словами до випускників-медалістів звернулися міський голова Олександр Мамай, начальник міського управління освіти Наталія Дорохова, лідери громадського об’єднання «Наш дім — Полтава» Володимир Макар та Олександр Залужний, представники міськвиконкому й депутатського корпусу. Вони наголосили на тому, що ці перспективні, сповнені завзяття та ідей юнаки й дівчата вже зробили перші кроки до сходження на олімп, але попереду — нелегкі екзамени з вибору професії та життєвого шляху, тож треба, напруживши силу й волю, рішуче торувати власну дорогу. — Ви — еліта нації, майбутнє не лише Полтави, а й усієї України, — підкреслив міський голова, вручаючи медалі та подарунки, і ці слова, безумовно, ще не раз згадаються хлопцям та дівчатам, і спонукатимуть їх виправдати довір’я. Зал щедрими аплодисментами реагував на церемонію нагородження й цікаві номери концертної програми, якими супроводжувалося свято, а самі медалісти навзаєм вручили Олександру Мамаю зворушливий подарунок — шкільний альбом з назвою «Кольорові ці світлини — життя яскравого перлини». У ньому кожен навчальний заклад міста залишив свій, ілюстрований фотографіями, запис. Так випускники подякували за підтримку й перспективи, що відкриваються перед ними.   Фото автора   ]]>
</yandex:full-text>
<category>Тема дня</category>
</item>
<item>
<title>Завдяки компанії «Київстар» ветерани почули рідні голоси</title>
<link>http://www.vechirka.pl.ua/articles/2012/5/16/99899407/</link>
<pubDate>Wed, 16 May 2012 09:28:16 +0300</pubDate>
<enclosure url="http://www.vechirka.pl.ua/db/articles/99899407_186ba3f4.jpg" type="image/jpeg" /><description>
<![CDATA[ У День Перемоги телеком-оператор «Київстар» надав ветеранам Великої Вітчизняної війни можливість безкоштовно зателефонувати рідним та близьким, які проживають в Україні, Росії та Білорусії. ]]>
</description>
<yandex:full-text>
<![CDATA[ У День Перемоги телеком-оператор «Київстар» надав ветеранам Великої Вітчизняної війни можливість безкоштовно зателефонувати рідним та близьким, які проживають в Україні, Росії та Білорусії.  9 Травня на урочистостях біля Меморіалу Слави компанія «Київстар» приготувала ветеранам подарунок — вони мали можливість взяти участь у акції «Дзвінок фронтовому другу». У різних місцях парку із 11 до 14 години волонтери компанії пропонували усім бажаючим безкоштовно зателефонувати на мобільний або стаціонарний номер своїм бойовим товаришам, родичам, друзям із України, Росії, Білорусі та привітати їх зі святом. Під час проведення акції близько сотні полтавських ветеранів передали поздоровлення з Днем Перемоги за допомогою волонтерів-«київстарівців». Кожен дзвінок був сповнений хвилювання, радості щирого спілкування та трепетними нотками спогадів. — День Перемоги — це свято героїзму, яке об’єднує всіх людей у щирому пориві привітати та подякувати нашим ветеранам за їхній подвиг, — зазначив представник компанії «Київстар» Олександр Ніколюк. — Цього дня «Київстар» уже десять років поспіль дарує ветеранам хвилини спілкування з дорогими їм людьми, дає можливість почути рідні голоси, привітати їх зі святом. Ми прагнемо, щоб спогад про Велику Перемогу передавалася із покоління в покоління, тому піклуємося про ветеранів, цінуємо кожного із них і пам’ятаємо їх неоціненний подвиг. Акція «Дзвінок фронтовому другу» 9 Травня пройшла ще у 21 місті країни.  Полтавські ветерани з радістю телефонували до своїх рідних та близьких у Харків, Миколаїв, Одесу, а також друзям-полтавцям, які, на жаль, цього святкового дня не змогли прийти до Вічного вогню, залишившись вдома через слабке здоров’я. Завдяки безкоштовним дзвінкам, вони змогли почути дорогих для себе людей, які зараз проживають у Росії — у Москві, Санкт-Петербурзі, Волгоградській та Оренбурзькій областях.  — Я сьогодні почув голос рідного брата, який проживає у Санкт-Петербурзі, — розповів учасник Великої Вітчизняної війни Дамір Хамзович Абдрашитов. — Привітав його зі святом та розповів про наше життя. Завдяки мобільному зв’язку, зараз ми спілкуємося, постійно підтримуємо один одного. Адже сьогодні ми вже у такому поважному віці, що не маємо можливості поїхати до родичів у гості.  А от Ніна Олександрівна Приходько, тож учасник війни, безкоштовно зателефонувала доньці та онукам, які проживають у Донецькій області.  — Сьогодні, завдяки компанії «Київстар», привітала їх зі святом, — розповіла Ніна Олександрівна. — Для них мій дзвінок став справжньою несподіванкою..  Деякі полтавці вже не перший рік користуються безкоштовною послугою від «Київстар» в День Перемоги, а ті, хто почув про неї вперше, дякували організаторам та раділи такому подарунку. Адже декілька хвилин спілкування, подаровані їм компанією, додали сили для життя, наснаги та бадьорості духу й розвіяли відчуття самотності.  Крім «Дзвінка фронтовому другу», компанія «Київстар» провела загальнонаціональну акцію «Зірка Пам'яті». До неї долучилися сотні українців, які запалили на головних площах міст Харкова, Одеси, Дніпропетровська, Сімферополя, Хмельницького, Житомира, Чернігова, Луганська, Донецька та Херсона свічки в пам'ять про героїчні подвиги та про кожен день, який наближав нас до Великої Перемоги.  9 Травня стало святом, в якому злилися воєдино душевний біль від значних втрат і радість Великої Перемоги. Адже кожен, хто вітав цього дня ветеранів, робив це щиро, віддаючи данину глибокої поваги героїзму і самовідданості захисників.   ]]>
</yandex:full-text>
<category>Тема дня</category>
</item>
<item>
<title>Страсбург наближається до Полтави</title>
<link>http://www.vechirka.pl.ua/articles/2012/5/16/08732108/</link>
<pubDate>Wed, 16 May 2012 09:22:54 +0300</pubDate>
<description>
<![CDATA[Європейський Суд з прав людини вже не є недосяжною захмарною інституцією, як це було, приміром, два десятки років тому, для полтавців, котрі у пошуках правди роками марно оббивають пороги кабінетів вітчизняного правосуддя. Невдоволені не прогнозованими рішеннями «своїх» судів, поборники справедливості все частіше звертають погляд у бік далекого від Полтави французького Страсбурга. Там для них —остання інстанція, де панує закон і де сторони судових змагань рівні, незалежно від товщини гаманця…]]>
</description>
<yandex:full-text>
<![CDATA[Європейський Суд з прав людини вже не є недосяжною захмарною інституцією, як це було, приміром, два десятки років тому, для полтавців, котрі у пошуках правди роками марно оббивають пороги кабінетів вітчизняного правосуддя. Невдоволені не прогнозованими рішеннями «своїх» судів, поборники справедливості все частіше звертають погляд у бік далекого від Полтави французького Страсбурга. Там для них — остання інстанція, де панує закон і де сторони судових змагань рівні, незалежно від товщини гаманця… До Міжнародного Суду наші земляки звертаються з різних питань. Найчастіше з тих, котрі в цивілізованих країнах вирішуються в судах першої інстанції: справедливо і без зайвої тяганини. Приміром, через європейську інституцію полтавці «вибивають» чесно зароблену, але не виплачену «хазяями» зарплату, просять захисту від свавілля правоохоронців та чиновників, які мали б гарантувати дотримання прав людини, але часто роблять навпаки тощо. Юристи, які беруться готувати документи до Європейського Суду з прав людини, переконані, що переважну більшість спірних питань можна було вирішити, приміром, у районному суді, коли б вітчизняна судова система справді була незалежна від влади. Цікаві й інші спостереження місцевих юристів. Зокрема про те, що до Міжнародного суду наші земляки звертаються дедалі частіше. Приміром, розповіла кореспонденту «ВП» юрист фірми «Крок консульт» Наталія Пархоменко, лише до неї по допомогу в підготовці документів до суду в Страсбурзі останнім часом звернулися п’ятеро полтавців. Раніше такої активності вона не пам’ятає… Наразі Наталія Пархоменко надає юридичну допомогу одному зі своїх клієнтів, котрий також вирішив шукати справедливості у Європейському Суді з прав людини. 49-річний житель села Супрунівки, що в Полтавському районі, Олег Максимов не претендує на винятковість своєї справи, і вважає, що спірне питання вирішили б і в Україні, коли б вітчизняні суди не «підігравали» уряду, а безпристрасно розглядали справи, керуючись виключно вимогами законів. Але він, після того, як отримав відкоша в своїй справі у місцевих судах, усе ж подався до Страсбурга, бо ціна питання для нього завелика. Інвалід-«чорнобилець» не приховує, що на кону стоїть питання подальшого виживання його родини. У редакції «Вечірки» він розповів, що вже далекого серпня 1986 року був призваний військкоматом на перепідготовку і разом із рештою «резервістів» з Чапаєвської мотострілецької дивізії, яка тоді дислокувалася в Лубнах, його відправили ліквідувати аварію на ЧАЕС. Понад місяць разом із товаришами працював у безпосередній близькості від зруйнованого ядерного реактора, зрізуючи верхній шар зараженого ґрунту. Повернувся додому, маючи запис у книжці про дозу опромінювання у майже 17 рентген, та довідку, яка засвідчувала його роботу поблизу реактора. Довідка зберігалася у відділі кадрів Полтавського експериментального ливарно-механічного заводу, де він працював. 1991 року ліквідатора із Супрунівки визнали інвалідом ІІІ групи, а 2009-го «дали» ІІ групу інвалідності. Захворювання, яке підступно «підточує» організм Олега В’ячеславовича, пов’язали із перебуванням у зоні ЧАЕС.  — Усе йшло своєю чергою: 1991 року я вийшов на «чорнобильську» пенсію, отримав пільги, платили ще гроші на харчування тощо, — пригадує Олег Максимов. — Я підробляв, тож грошей нібито вистачало, і навіть не думав, що з наближенням старості й погіршення здоров’я на мене чекатимуть дуже серйозні випробування від «рідного» уряду…  1996 року в Пенсійному управлінні від «чорнобильця» раптом почали вимагати довідку про перебування в зоні ЧАЕС. На той час підприємство, де її зберігали, ліквідували і папірця не знайшли навіть у архіві. Пенсія ліквідатора враз «схудла». Герой нашого матеріалу, каже, що обурився, але не став домагатися справедливості, бо на той час ще працював, мав пільги, і мав можливість більш-менш пристойно жити. Але невдовзі через погіршення здоров’я довелося кинути роботу, а прожити на мізерну пенсію інваліду-ліквідатору було несила.  2009 року Олег Максимов звертається до Полтавського районного суду з позовом до управління Пенсійного фонду України в Полтавському районі і вимагає провести перерахунок пенсії відповідно до Закону України «Про статус та соціальний захист осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» в розмірі восьми мінімальних пенсій за віком. Суд задовольняє позов.  — Пенсію мені таки перерахували і я почав отримувати сім тисяч гривень на місяць, — розповідає свою історію Олег Максимов. — Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області подало апеляцію на це рішення, але Харківський адміністративний апеляційний суд її відхилив. Але після виходу сумнозвісної Постанови Кабміну № 1210 від 23 листопада 2011 року, пенсію знову урізали і тепер я отримую трохи більше двох тисяч гривень. Відчуваєте різницю — сім тисяч і дві тисячі… Погоджується із своїм клієнтом і Наталія Пархоменко. «Чорнобильці» у результаті хитромудрих ігор уряду втратили дуже багато. Приміром, каже юрист, до неї недавно звертався один із ліквідаторів, якому в результаті того, що в Пенсійному фонді почали виконувати вимоги Постанови Кабміну «Про підвищення рівня соціального захисту громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» пенсію з 8,4 тисячі зменшили до 1,7 тисячі гривень.  — Я перебував у самому пеклі, втратив здоров’я, і тепер маю вести жебрацький образ життя через отаке «підвищення рівня соціального захисту», — обурюється ставленням уряду до «чорнобильців» Олег Максимов. — Дивно, але депутатам захмарні пенсії чомусь не зменшили, бо законодавство забороняє погіршувати рівень соціального захисту населення, а у «чорнобильців» її відібрати можна… Саме через таке ставлення влади до тих, хто боронив країну у її найтяжчі часи, і звертаються люди до Міжнародного суду, зазначає Олег Максимов, адже домогтися справедливості в країні, де чиновники закон можуть перекреслити одним рухом пера, неможливо.  Заяву в Страсбурзі від ліквідатора з Полтавщини прийняли, про що його сповістили 12 квітня 2012 року. Справі присвоїли номер і із Секретаріату суду повідомили про те, які ще документи необхідно надіслати. Наталія Пархоменко вважає, що у її клієнта є всі шанси виграти справу і поновити справедливість. Іншого виходу для того, щоб повернути собі визначену законом пенсію, у нашого героя немає. У країні, де панує правовий нігілізм, влада сама підштовхує громадян до звернень по захист до міжнародних інституцій.    Довідка «ВП».  Європейський Суд з прав людини — одна з установ Ради Європи, яка створена для контролю за дотриманням прав і свобод людини та громадянина, закріплених в Європейській конвенції з прав людини, яка була ратифікована 1953 року. Розташований у Страсбурзі (Франція). Згідно з даними на кінець 2009 року верхню частину списку країн за кількість скарг, які перебувають на розгляді в Міжнародному суді, посідають: Росія — 33 550 (28,1%); Туреччина — 13 100 (11%); Україна — 10 000 (8,4%); Румунія — 9 800 (8,2%). За кількістю скарг на душу населення, перші місця посідають Грузія, Чорногорія, Ліхтенштейн і Молдова. Естонія за цим показником перебуває на 13-ому місці, Польща — на 16-ому, Україна — на 17-ому, Росія — на 18-ому. Останні місця займають Португалія, Іспанія, Ірландія та Данія.  ]]>
</yandex:full-text>
<category>Місто</category>
</item>
<item>
<title>На день Перемоги авіатори подарували полтавцям нову музейну експозицію</title>
<link>http://www.vechirka.pl.ua/news/2012/5/16/22201735/</link>
<pubDate>Wed, 16 May 2012 12:32:01 +0300</pubDate>
<category>Місто</category>
<description><![CDATA[Жителі обласного центру отримали чудову нагоду ознайомитися з новою музейною експозицією просто неба, яку 9 травня відкрили у Військово-історичному музеї Полтавської авіадивізії.]]></description>
<yandex:full-text><![CDATA[Жителі обласного центру отримали чудову нагоду ознайомитися з новою музейною експозицією просто неба, яку 9 травня відкрили у Військово-історичному музеї Полтавської авіадивізії. Як І обіцяли полтавським ветеранам авіатори в/ч А 2673, командир якої полковник Віктор Дейнега, вони впоралися із завданням і в День Перемоги в урочистій обстановці у присутності сотень полтавців відкрили оглядовий майданчик артилерійської техніки.  Участь у відкритті нової експозиції взяли й представники влади — голова Полтавської облдержадміністрації Олександр Удовіченко, голова Полтавської облради Іван Момот, міський голова Олександр Мамай, депутати обласної і міської рад. Щоб оглянути експозицію та взяти участь у заходах з нагоди Дня Перемоги, до Авіамістечка прийшли сотні полтавців. Ішли цілими родинами, адже заздалегідь анонсований захід зацікавив багатьох жителів міста. До речі, крім оглядового майданчика просто неба, військові авіатори того дня відкрили в самому музеї кілька нових залів. Зокрема тут є експонати, які розповідають про участь військових авіаторів у випробуванні ядерної зброї у середині 50-х років та про маловідомі сторінки льотних полків, які дислокувалися в Полтаві.  Ветерани, які були головними на святі, щиро дякували авіаторам за те, що військові дбайливо ставляться до збереження пам’яті про історію та людей, які її писали.   Олександр БРУСЕНСЬКИЙ   ]]></yandex:full-text>
</item>
<item>
<title>Міські депутати — народ спортивний</title>
<link>http://www.vechirka.pl.ua/news/2012/5/16/08940113/</link>
<pubDate>Wed, 16 May 2012 12:31:33 +0300</pubDate>
<category>Місто</category>
<description><![CDATA[ІІ етап другої щорічної Всеукраїнської спартакіади серед депутатів відбувся в Полтаві.]]></description>
<yandex:full-text><![CDATA[ІІ етап другої щорічної Всеукраїнської спартакіади серед депутатів відбувся в Полтаві. Збірна полтавських народних обранців змагалася зі збірними міських та районних обласних рад у шести видах спорту: міні-футбол, волейбол, настільний теніс, більярд, шахи та шашки, — повідомляє сайт міської ради. Урочисто відкрили захід на стадіоні «Динамо». Після параду та підняття прапора з вітальним словом виступила секретар міської ради Оксана Деркач, побажавши усім учасникам змагань сили, волі до перемоги та гарного настрою. До речі, сама вона змагалася за збірну в настільному тенісі серед жінок.  Отже, за результатами запеклої боротьби, полтавські депутати вибороли перше місце у волейболі, настільному тенісі та  більярді. У шахах команда здобула срібло, а у міні-футболі — бронзу. Тепер кращі з кращих представлятимуть збірну Полтавщини на ІІІ Всеукраїнському етапі спартакіади, що відбудеться  19 травня в Алушті.]]></yandex:full-text>
</item>
<item>
<title>Полтавські виші хочуть потрапити до двохста найкращих світу</title>
<link>http://www.vechirka.pl.ua/news/2012/5/16/00091348/</link>
<pubDate>Wed, 16 May 2012 12:31:10 +0300</pubDate>
<category>Тема дня</category>
<description><![CDATA[Потрапити до двохста найкращих вузів світу планують полтавські виші.]]></description>
<yandex:full-text><![CDATA[Потрапити до двохста найкращих вузів світу планують полтавські виші. Такі плани озвучив під час засідання ради ректорів Полтавського регіону голова цієї ради, ректор ПолтНТУ імені Юрія Кондратюка Володимир Онищенко, — зазначають «Новини Полтавщини». — Кожен із наших полтавських університетів намагається виконувати це доручення, розвиваючи насамперед міжнародну діяльність. Ми амбітно можемо заявити, що плануватимемо входження до найкращих університетів Європи і світу, — заявив Володимир Онищенко. На сьогодні в аспірантурах і докторантурах регіону навчається 530 науковців за 110 напрямками. Щороку захищаються 6—8 докторів та понад 60 кандидатів наук.  ]]></yandex:full-text>
</item>
<item>
<title>День Європи у Полтаві</title>
<link>http://www.vechirka.pl.ua/news/2012/5/16/70349210/</link>
<pubDate>Wed, 16 May 2012 12:30:53 +0300</pubDate>
<category>Місто</category>
<description><![CDATA[19 травня відзначатимемо День Європи.]]></description>
<yandex:full-text><![CDATA[19 травня відзначатимемо День Європи. У Полтаві цього дня відбудеться кілька заходів. У Корпусному парку з 10-ої до 17-ої години працюватиме «Європейське містечко». Там можна буде дізнатися про культурні традиції, подивитися на національні костюми, а також скуштувати страви народів Європи. Крім того, відбудеться концерт художніх колективів Полтави, спортивні змагання, презентація євроклубів і закладів освіти, — повідомляє «Полтавщина». Відразу у трьох місцях о 10-ій годині — на майдані Незалежності, біля стадіонів «Ворскла» і «Динамо» працюватиме «Спортивне містечко». На глядачів чекають змагання із волейболу, легкої атлетики, шахів, шашок, настільного тенісу, футбольний турнір. Увечері на Театральній площі відбудеться святковий концерт із нагоди Дня Європи. Зокрема гратиме симфонічний оркестр Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Миколи Гоголя. У програмі — твори європейських композиторів та світові хіти. За словами начальника управління зовнішніх зносин облдержадміністрації Дмитра Орлова, на свято запрошені представники посольств країн Євросоюзу.  ]]></yandex:full-text>
</item>
<item>
<title>Кримські студенти  відкривають Україну</title>
<link>http://www.vechirka.pl.ua/news/2012/5/16/31396689/</link>
<pubDate>Wed, 16 May 2012 12:30:23 +0300</pubDate>
<category>Суспільство</category>
<description><![CDATA[Зміцнити людські контакти між різними регіонами України і ближче познайомити кримську молодь із українським культурним життям покликана нова ініціатива руху «Простір свободи».]]></description>
<yandex:full-text><![CDATA[Зміцнити людські контакти між різними регіонами України і ближче познайомити кримську молодь із українським культурним життям покликана нова ініціатива руху «Простір свободи». У рамках проекту «Український Крим» активісти руху запросили кримських студентів побувати в містах Центральної та Західної України.  Перша група з дванадцяти студентів-філологів із Ялти цими днями відвідала Полтаву. Упродовж п’яти днів кримські гості жили в родинах полтавців, знайомилися із містом, відвідували музеї й культурні заходи Полтави та області, спілкувалися з митцями та громадськими діячами. Зокрема у відомій кав’ярні «Мистецька крамниця» відбулася зустріч із народним депутатом, головою Полтавського обласного об’єднання товариства української мови «Просвіта» імені Тараса Шевченка Миколою Кульчинським, представником громадського руху «Ми — європейці!» Ігорем Кіянчуком, журналістом, істориком-енциклопедистом Вадимом Джувагою та головою обласного громадського руху «За Україну!» Олегом Пустовгаром. Після цікавої зустрічі лідер гурту «Дель Тора» Євген Янкевич та кобзар Олег Курінний дали концерт. — Задум у тому, щоб молоді люди, які постійно проживають у Криму під тиском специфічного інформаційного середовища, відчули себе частиною великого українського народу і знали, що їх радо зустрінуть та підтримають у різних куточках країни, — пояснює голова Полтавського осередку «Простору свободи» Євген Янкевич.  Привабливість проекту також у тому, що він реалізується без фінансування — виключно із доброї волі звичайних людей. Кримські студенти самі оплачують проїзд до Полтави, а полтавські ентузіасти безкоштовно приймають гостей у своїх родинах і забезпечують насичену культурну програму.  За цим же принципом наступні групи кримської молоді відвідають упродовж найближчих місяців Київщину, Прикарпаття та інші регіони України.   Рух добровольців «Простір свободи» ]]></yandex:full-text>
</item>
<item>
<title>«Ворскла» пішла  у відпустку</title>
<link>http://www.vechirka.pl.ua/news/2012/5/16/39351868/</link>
<pubDate>Wed, 16 May 2012 12:29:40 +0300</pubDate>
<category>Спорт</category>
<description><![CDATA[Одразу після фінального свистка у матчі з «Металістом» футболісти полтавської «Ворскли» пішли у літні відпустки.]]></description>
<yandex:full-text><![CDATA[Одразу після фінального свистка у матчі з «Металістом» футболісти полтавської «Ворскли» пішли у літні відпустки. Відпочинок триватиме до 1 червня, коли команда збереться у Полтаві. До 5 червня відбуватимуться втягуючі заняття і медичні обстеження, а з 6 червня команда вирушить до Ялти. 17 червня планують розпочати повні тренування двічі на день. До 2 липня, коли команда повернеться до Полтави, проведуть кілька контрольних ігор.  Євген БРИЖ  ]]></yandex:full-text>
</item>
<item>
<title>Полтавці з Русланою перекричали Запоріжжя та Кіровоград</title>
<link>http://www.vechirka.pl.ua/news/2012/5/16/56034009/</link>
<pubDate>Wed, 16 May 2012 12:29:08 +0300</pubDate>
<category>Місто</category>
<description><![CDATA[Понад десять тисяч полтавців зібралися нещодавно на Театральній площі на «ОГО-шоу» всеукраїнського туру «Вболівай з найкращими!]]></description>
<yandex:full-text><![CDATA[Понад десять тисяч полтавців зібралися нещодавно на Театральній площі на «ОГО-шоу» всеукраїнського туру «Вболівай з найкращими!» від національного оператора електрозв’язку «Укртелеком». Зірковим ведучим шоу був Кузьма зі «Скрябіна». Він також виконав свої пісні, — повідомляють «Новини Полтавщини». Разом із Русланою полтавці співали, кричали та намагалися повторювати рухи, які на сцені демонстрували аніматори. І хоча від самого початку більшість глядачів були інертними, до кінця шоу вони розкачалися, зумівши перекричати Запоріжжя та Кіровоград. Полтавців Руслана навчила вболівати, тож вони зуміли «забити» музичний гол гучністю 90 дБ тривалістю 3 хвилини 33 секунди. Не стала на заваді цьому злива з грозою, яка розпочалася якраз у кульмінаційний момент, коли всі на площі об’єднали свої голоси в єдиний звук. Проте нам не вистачило гучності, аби побити рекорд харків’ян у 116 дБ.  ]]></yandex:full-text>
</item>
<item>
<title>Судді провели день відкритих дверей</title>
<link>http://www.vechirka.pl.ua/news/2012/5/16/06116170/</link>
<pubDate>Wed, 16 May 2012 10:01:56 +0300</pubDate>
<category>Тема дня</category>
<description><![CDATA[До незвичного заходу вдалося керівництво Полтавського окружного адміністративного суду для того, щоб розповісти громадськості про свою діяльність та ознайомити бажаючих із роботою суддів.]]></description>
<yandex:full-text><![CDATA[До незвичного заходу вдалося керівництво Полтавського окружного адміністративного суду для того, щоб розповісти громадськості про свою діяльність та ознайомити бажаючих із роботою суддів. Зокрема 11 травня в суді провели день відкритих дверей, запросивши для спілкування в неофіційній обстановці журналістів та студентів-першокурсників Полтавського відділення Харківської юридичної академії.  Керуючий апаратом Полтавського окружного адміністративного суду Євген Зіненко пояснив представникам ЗМІ, що цей незвичний для судових установ захід покликаний зламати стереотипи щодо непрозорості роботи судів та донести до громадськості те, що суди, зокрема Полтавський окружний адміністративний суд, працює за принципами відкритості й прозорості, висвітлюючи свою роботу у ЗМІ та на власному сайті. Крім того, наголосив він, наразі окружний суд працює в новому приміщенні на вулиці Пушкарівській, 9/26, де створені всі необхідні умови як для роботи суддів, так і для тих, хто приходить до суду. Ця триповерхова будівля 1913 року побудови загальною площею понад 3 тис. кв. м. раніше належала МО України (полтавці знають комплекс будівель, як «червоні казарми», де донедавна розміщувався навчальний центр військ зв’язку. — Авт.), але тепер її передали окружному суду. Наразі частину будівлі ще ремонтують, але в решті приміщень вже працює апарат суддів. Завершити ремонт планують до кінця 2012 року. Правда, говорять у суді, якщо буде достатнє фінансування.  До речі, керівництво судової установи пишається тим, що суд отримав таку непогану спадщину. Приміром, голова Полтавського окружного адміністративного суду Федір Соколенко у своєму виступі перед студентами, яких зібрали в одному із судових залів, повідомив, що в приміщенні навіть облаштують музей, а саму будівлю відреставрують і збережуть у первозданному історичному вигляді.  Гостям окружного суду розповіли, що суд розпочав свою діяльність 2008 року. Тоді в штаті було всього чотири судді. Сьогодні — 22. Середній вік суддів становить 31 рік. Протягом 2008—2011 років у провадженні суду перебувало понад 36 тисяч справ, із яких розглянули 98%. Цікаво, що середній показник скасованих судових рішень Полтавського окружного адміністративного суду становить до 10% від кількості справ, які оскаржують.  Звертаючись до майбутніх юристів, Федір Соколенко наголосив, що тому з них, кому випаде стати суддею, доведеться покласти на свої плечі дуже велику відповідальність, адже від рішень, які ухвалюють у судах, залежать долі людей. Помилка може дорого коштувати… Для того, щоб ознайомитися із роботою суду «ізсередини», студентів і запросили на день відкритих дверей. Подібна практика існуватиме й надалі, підкреслив голова суду, бо прозорість стає головним принципом у роботі Полтавського окружного адміністративного суду.   Олександр БРУСЕНСЬКИЙ    ]]></yandex:full-text>
</item>
<item>
<title>Жителі промислової столиці збирають підписи проти подорожчання проїзду</title>
<link>http://www.vechirka.pl.ua/news/2012/5/16/92058884/</link>
<pubDate>Wed, 16 May 2012 09:59:17 +0300</pubDate>
<category>Область</category>
<description><![CDATA[У Кременчуці ініціативні жителі виступили проти подорожчання проїзду в міських маршрутках до 2 гривень 50 копійок.]]></description>
<yandex:full-text><![CDATA[У Кременчуці ініціативні жителі виступили проти подорожчання проїзду в міських маршрутках до 2 гривень 50 копійок. І почали збирати підписи під відкритим листом до міського голови Олега Бабаєва та голови Полтавської облдержадміністрації Олександра Удовіченка, — повідомляє «Кременчуцький ТелеграфЪ».  У ньому городяни, зокрема, вимагають зупинити ціновий «беспредєл».  А заодно — й міську владу, котра 18 травня збирається прийняти спеціальне рішення про подорожчання вартості проїзду в маршрутних таксі на маршрутах №№ 15-Б; 18; 30; 3-А; 3-Б; 28 та 13.  Автори листа порівнюють вартість проїзду в сусідніх Полтаві та Черкасах, де вона не підвищувалася і сьогодні становить  1,75 грн. та 2 гривні відповідно. В місті-мільйоннику Дніпропетровську за 2 грн. 50 коп. можна їхати від одного кінця міста до іншого протягом 40 хвилин, тоді як у Кременчуці весь час поїздки не перевищує 20 хвилин. Посилаються кременчужани й на рішення уряду про зменшення вартості нафтопродуктів в роздрібній мережі, яке триватиме два місяці поспіль. Кременчужани просять оголосити річний мораторій на будь-яке подорожчання проїзду в маршрутних таксі, автобусах чи тролейбусах. І сподіваються, що їх почують напередодні чергових виборів до Верховної Ради.  ]]></yandex:full-text>
</item>
</channel></rss>
