Сьогодні на Полтавщині в дев'ятьох виправних установах різного рівня безпеки відбувають покарання за злочини 6124 засуджених. Що б там не говорили, а цей специфічний «контингент» постійно вимагає до себе особливого ставлення. Тому щодня персоналу виправних колоній доводиться розв'язувати чимало задач і докладати зусиль, аби життя по той бік колючого дроту пливло за сталим розкладом і без пригод. Керує чималим «колоніальним» господарством в області людина, яка відома багатьом — як законослухняним полтавцям, так і бранцям колоній та їхнім родичам. Начальник управління Державного департаменту України з питань виконання покарань у Полтавській області, генерал-майор внутрішньої служби Микола Ісаєв (на фото) — не новачок у пенітенціарній службі, має неабиякий досвід у вихованні засуджених та власних підлеглих. 25 жовтня йому виповнилося 60 років. З цієї нагоди редакція «ВП» не лише привітала ювіляра, а й попросила генерала відповісти на кілька запитань.
— Миколо Володимировичу, можливо, не дуже тактовне запитання: скільки років ви провели за колючим дротом? — Цікаве запитання… У систему виконання покарань я прийшов 1977 року, а вже наступного року мене атестували й присвоїли звання лейтенант внутрішньої служби. За першою вищою освітою я вчений-агроном і до служби встигнув попрацювати керівником відділку радгоспу в Гребінківському районі. Уже потім, у 1993 році, я закінчив академію МВС і здобув фах юриста-правознавця. Шлях у виправній системі почав з Крюківської виправної колонії № 29, де тоді утримували так званих «аварійників» — засуджених за скоєння ДТП. Цю колонію ще називають сільськогосподарською, адже там дуже велике власне господарство. Там мене призначили на посаду начальника загону, а через два роки, зважаючи на те, що маю освіту агронома, призначили заступником начальника колонії — директором підприємства. До 1984 року працював там на цій посаді. І того ж року, в день свого народження — 25 жовтня, був призначений начальником цієї колонії. Прослужив там до 1990 року. Потім мене перевели начальником виправної колонії № 64, що в Затуриному біля Полтави. Там служив до 2006 року, після чого очолив управління… — Кажуть, що служба на таких специфічних посадах позначається на власному способі життя, адже постійне спілкування із «контингентом» не минає безслідно… — Цього за собою я не помічаю. Про це можна запитати моїх друзів. Єдине, що можу сказати, що ніколи не вживав чифіру, бо існує думка, що працівники колоній так само, як і їхні підопічні, п'ють чифір. Ніколи не використовую тюремний жаргон. Мені не цікаво розповідати про свою службу... Приміром, у колі друзів, коли починають розпитувати про службу, тюремні справи, тяжкі злочини тощо. Мені, справді, не хочеться про це розповідати, бо це — лише моє. Це те, чим я живу цілодобово і, можливо, вже перенаситився цим життям: із «цікавими» фактами та іншими випадками, які цікавлять людей, необізнаних на тюремних справах. Це моя, суто професійна, справа. І завжди необхідно вміти відділити службові справи від буденних. Хоча, скажу без хвальби: за тридцять три роки служби у мене не було жодного вихідного дня. У суботу та неділю я завжди приходив на роботу, адже не можна залишити без постійного контролю таке специфічне «господарство». І зараз приходжу в неділю до управління: ознайомлю- юся з обстановкою в установах, якщо необхідно, прийму необхідні рішення, а вже потім, якщо залишається час, відпочиваю. — Від такого напруженого режиму та щільного графіка роботи можна потрапити у полон до пагубних звичок… Напевно, вам теж щось допомагає витримувати таке навантаження й компенсувати нервове напруження? — Витримати такий режим допомагають внутрішня дисциплінованість і хобі. Раніше це був футбол, а зараз — рибалка, більярд… Граю з друзями не на «інтерес», а просто для задоволення. Футболом вже не займаюся, бо вік не той, але постійно цікавлюся грою і є активним уболівальником. Маю друзів серед футболістів «Ворскли». Найбільший друг — Віктор Пожечевський (начальник управління з питань фізичної культури і спорту Полтавської облдержадміністрації. — Авт.), з яким ми дружимо багато років і завдяки якому я постійно росту, як прихильник футболу. Футбол — моя давня любов... — За понад три десятки років служби в колоніях через вас «пройшли» тисячі засуджених. Доводилося вам зустрічатися з ними після звільнення, і як вони ставляться до свого колишнього «громадянина начальника»? — Справді, через мою душу та здоров'я «пройшло» дуже багато людей, які відбували покарання. І нині випадає зустрічатися з багатьма з них. Ще за радянських часів зустрічав колишніх підопічних у Москві, Києві тощо. Скажу чесно, що жодного разу не бачив, щоб на мене дивилися недобрими очима чи із презирством. Люди підходять, вітаються, запитують — чи служу я ще тощо. Звісно, всіх я не пам'ятаю по прізвищах, адже важко утримати в пам'яті таку кількість людей, а от вони мене, як правило, пам'ятають, називають ім'я та по батькові. Не траплялося такого, щоб хтось підійшов і обізвав мене негарним словом або відвернувся. Я не товаришую з ними, але у відносинах не зазнаюся та не ставлюся зверхньо до засуджених. Я вважаю, що треба чесно служити, навіть у такій ситуації, коли ти весь час поміж людей, які оступилися в житті й спокутують тяжкий гріх. Навіть з такими людьми необхідно завжди бути чесним. До речі, засуджені це цінують і ставляться дуже принципово до справедливого ставлення до себе. У стосунках з ними все має бути чесним! Навіть покарання теж повинно призначатися чесно. Я завжди намагаюся дотримуватися цих принципів. Є засуджені, яким я подавав руку після того, як вони звільнилися. Життя є життя… — На Полтавщині генералів можна перелічити по пальцях. Один із них недавно пожартував, що звання — це до полковника, а генерал — це щастя. Українські генерали — справді, щасливі люди? Колись ви розповідали, що живете у двокімнатній квартирі… — Я й досі там живу... А от коментувати те, як ставляться до генеральського звання мої знайомі, я не буду з етичних міркувань. Щастя в тому, що якщо людина прийшла служити, і її гідно оцінюють, то, справді, це приємно і викликає задоволення, що твою старанність помічають і заохочують. У тому числі, і присвоєнням чергових звань. Але служба вимагає віддачі дуже багатьох сил. Служити важко й нині. Пам'ятаю, за радянських часів було ще важче. Практично ти цілодобово прив'язаний до роботи і не належиш сам собі, своїй родині та близьким. Але, якщо людина наділа погони, то має знати, що на неї чекає, і прагнути досягати нових успіхів у кар'єрі. Нічого в цьому поганого я не бачу. Головне — залишатися людиною, яку б посаду ти не обіймав. Заради кар'єрного росту я ні через кого не переступав. Таке воно — генеральське щастя. Хоча нічого приховувати, генеральські погони тішать не лише мене, але й рідних. Їм приємно, що їхній батько й дідусь — генерал… — Генерали теж не вільні люди, а залежні, приміром, від підлеглих. Є чимало прикладів, коли за їхні проступки начальників знімали з посад, понижували у званні. Сьогодні багато говорять про хабарництво у Божківській колонії, де, вочевидь, проблеми з добором кадрів… — Так, є випадки хабарництва та порушень дисципліни з боку працівників колоній. І на це важко знайти відповідь… Ще коли я працював начальником колоній, я завжди намагався вести профілактичну роботу з підлеглими, проводив бесіди, попереджував тощо. За начальників колоній сьогодні я можу поручитися: вони — чесні люди. А от за решту працівників, які там служать… Я навіть не хочу співчувати, коли пояснюють випадки хабарництва тим, що мало платять. У багатьох випадках це залежить від самої людини, яка може втратити контроль над собою, піддатися спокусі, а такі гроші ніколи добра не приносять: їх дають і одночасно за них же і проклинають. Завжди це говорю своїм підлеглим. Негативно ставлюся до таких випадків, але позбутися цього поки що важко. Не секрет, що сьогодні черги до нас на роботу немає. Дефіцит кадрів становить понад 10%, тому на службу доводиться брати й тих, кого, можливо, й не взяли б, якби було з кого обирати. Але ми постійно працюємо з персоналом, намагаємося підвищувати його відповідальність і заохочуємо за сумлінне ставлення до службових обов'язків.
Проект сайту здійснено за підтримки Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією уряду США.
Site project was supported by the U. S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U. S. Government
Сьогодні на Полтавщині в дев'ятьох виправних установах різного рівня безпеки відбувають покарання за злочини 6124 засуджених. Що б там не говорили, а цей специфічний «контингент» постійно вимагає до себе особливого ставлення. Тому щодня персоналу виправних колоній доводиться розв'язувати чимало задач і докладати зусиль, аби життя по той бік колючого дроту пливло за сталим розкладом і без пригод. Керує чималим «колоніальним» господарством в області людина, яка відома багатьом — як законослухняним полтавцям, так і бранцям колоній та їхнім родичам. Начальник управління Державного департаменту України з питань виконання покарань у Полтавській області, генерал-майор внутрішньої служби Микола Ісаєв (на фото) — не новачок у пенітенціарній службі, має неабиякий досвід у вихованні засуджених та власних підлеглих. 25 жовтня йому виповнилося 60 років. З цієї нагоди редакція «ВП» не лише привітала ювіляра, а й попросила генерала відповісти на кілька запитань. 
