|
|
|||||||||||||||
|
 |
| Тема дня | Місто | Область | Україна | За кордоном | Політика | Суспільство | Економіка | Здоров'я | Спорт | Надзвичайні події | Кримінал |
|
Архів статей за березень 2010 р.:
 |
«Розбудіть хтось мене! Адже так не буває! Інсульту в 16 років не буває! І тупих лікарів у Москві не буває!» — написав за два тижні до смерті юний поет Сашко Лаврентьєв з Полтави, який очікував трансплантації серцяГанна ВОЛКОВА («ФАКТЫ») , 17.03.2010, 11:16  Півроку ми стежили за станом здоров’я Сашка Лаврентьєва — розумного талановитого хлопчика з Полтави, якому вже в чотирнадцять років лікарі винесли вердикт: урятувати його може тільки пересадка серця. Багато мешканців України і Росії протягом цього часу підтримували морально й матеріально Сашка та його маму. Завдяки спільним зусиллям була зібрана необхідна сума для трансплантації життєво важливого органа в Науковому центрі серцево-судинної хірургії імені О.М.Бакулєва Російської академії медичних наук у Москві. Ми чекали звідти позитивних результатів. На жаль, останнім часом від Сашиної мами надходили все більше неприємні новини: у хлопчика з’явилася задишка, його мучили сильні головні болі, він перестав підніматися з постелі... «Саша осліп! Зараз у реанімації, учора стався інсульт», — з розпачем повідомила Ольга Влади-славівна 20 січня. За цим інша біда — розвинулася пневмонія, після неї — набряк легенів. На жаль, урятувати хлопця не вдалося. Дев’ятого лютого Олександр Лаврентьєв помер. Йому було всього шістнадцять...«Може, вони взагалі чекають, щоб я здох?» Перебуваючи в Москві, Сашко писав вірші російською мовою. Майже до самої смерті. Ось один з останніх його творів. —Терпи! — шептали. Я терпел. —Ты подожди! — сказали. Ждал. —Всяк чашу пьет свою. Я пил И на судьбу не нарекал. И говорил я невпопад. И оказался не у дел. И мой вишневый буйный сад, Чуть вспыхнув, сразу догорел... Кадр черно-белого кино — Шуршит опавшая листва... А мне давно уж все равно. Одни слова. Одни слова... — Відкривши вже після смерті сина його листування з друзями «В Контакте» і щоденник, який він почав вести напередодні поїздки в клініку, я була вражена його одкровеннями, — говорить Ольга Тарасіна, Сашина мама. — Йому було боляче, погано, самотньо... Мене він щадив і намагався не показувати своїх справжніх страждань. Сашко постійно жартував, навіть у найважчі хвилини, і, напевно, тому, коли він скаржився медперсоналу на погане самопочуття, йому… не вірили. Відповідали, що це він притворяється. Мовляв, усі поети — фантазери. Він намагався мати вигляд здорового, терпів. А я замість того, щоб сидіти біля сина, стежити за його призначеннями, обговорювати нюанси Сашиного самопочуття з лікарями, у пошуках грошей на операцію моталася між Москвою, Полтавою й Києвом, по всіх фондах шукала спонсорів, писала листи чиновникам, просила, вистоювала біля парадних під’їздів, благала… Не розуміючи, що дитину вбиває людська байдужість. Те, що сталося із сином, результат прикрої недбалості й лікарських помилок. І як мені було, коли дізналася від директора Центру вже після смерті сина, що підходяще донорське серце — 33-річної жінки — для нього було в жовтні... Чому ж трансплантація не відбулася? Питання так і залишилося відкритим. Можливо, тому, що в цей момент у Сашиної мами ще не було грошей на операцію? Тоді навіщо затівалася вся ця історія? Можна думати по-різному. «Мені дуже погано, — писав Сашко 16 січня своїй подрузі Жені Давидовій з Таганрога Ростовської області, з якою познайомився на сайті гри «Найрозумніший». — Гірше. Я реально вмираю. Женько, напиши листа ще якому-небудь Путіну, а то я боюся, що вони (керівництво медичного Центру — Авт.) гроші привласнили і нічого не будуть робити. Може, вони взагалі чекають, щоб я здох?» У листі іншій приятельці, уже після інсульту, за два тижні до смерті, Сашко написав великими буквами (коли зір трохи відновився): «Дихати боляче, начебто в легенях сидить юрба їжачків. Не можу ходити, лежу, як земноводний крокодил. Кашляю всю ніч, і серце болить. Ну, розбудіть хтось мене! Адже так не буває! Інсульту у шістнадцять років не буває! І тупих лікарів у Москві не буває!» «Ця поїздка тільки продовжила мої муки» На Москву в Сашка і його мами були великі надії. В Україні трансплантації серця аж до кінця минулого року були під забороною Міністерства охорони здоров’я. Залишалося шукати закордонні клініки. Але до пуття ніхто з медичних чиновників нічого не міг (або не хотів) порадити. А тут надійшла пропозицію від популярної телеведучої Тіни Канделакі показати Сашка фахівцям Центру Бакулєва, яким завідує її земляк із Грузії Лео Бокерія. Ольга Тарасіна повезла туди сина на консультацію, однак везти його назад їй не дозволили — стан дитини був украй тяжким. — У цій клініці працюють видатні кардіохірурги, чудові чуйні медсестри й санітарки, багатьом з них я буду вдячна до кінця днів своїх — вони ставилися до мого синочка, як до рідного. Однак не всі кардіологи, котрі ведуть доопераційних хворих, виявляють до них достатньо уваги й жалю, — зітхає Ольга Владиславівна. — Шкода, Сашко потрапив у палату до такого лікаря. Вона не реагувала на його скарги, не звертала уваги, що в палаті не ввімкнені батареї й не заклеєні вікна, внаслідок чого син без кінця простуджувався. Вона ж, коли ми із Сашею перейшли в гостьову кімнату при інституті, забула забезпечити його засобами для розрідження крові, хоча за тієї кількості препаратів, які приймала дитина для поліпшення кровообігу й виведення сечі, це було обов’язковим. І замість того, щоб призначити введення лікарського розчину мексидол крапельно, лікар призначила його струменево. Після кожної такої ін’єкції Сашко скаржився, що божеволіє. Це потім я взяла довідник з фармакології й фармакотерапії й прочитала, що після інсультів розчин мексидолу вводять крапельно, аби не спровокувати руху дрібних тромбів у кровообігу! Але розтин показав, що в дитини були численні тромби й розриви дрібних відгалужень легеневої артерії. Це одна з можливих причин набряку мозку і, зрештою, смерті. Мати сподівалася, що підтримати серце її сина, доки він очікував трансплантації, допоможе препарат сімдакс, який йому двічі допомагав раніше (він збільшує силу скорочення міокарда). Однак консиліум лікарів, на якому визначалося подальше лікування Олександра Лаврентьєва, дійшов висновку, що перенесений інсульт є протипоказанням для застосування цього препарату. — За консиліум, до речі, мені виставили солідний рахунок, — продовжує Ольга Владиславівна. — Проте колегіальне рішення було зігноровано, і Сашкові почали вводити сімдакс, що, найімовірніше, і спровокувало миготливу аритмію, що закінчилася зупинкою серця... Хто видав таке розпорядження, я не знаю, оскільки після моїх скарг палатний лікар терміново взяла лікарняний. Кардіологи часто говорили Ользі Тарасіній: сам по собі діагноз її дитини (ділатаційна кардіоміопатія) — уже вирок. Але яка ж мати буде сидіти склавши руки і чекати кінця? Вона зробила все і навіть більше, аби продовжити життя своєму єдиному синові. Його хворе серце за належної підтримки ще могло б працювати досить довго. Про це у приватних бесідах з жінкою, ігноруючи медичну корпоративність, говорили лікарі відділення. Виходить, у відомому кардіологічному Центрі не змогли надати цієї самої належної підтримки? Мати не знає, що думати. Оскільки досі у неї на руках немає ані копії історії хвороби чи бодай виписки з неї, ані комплексного звіту патологоанатома про причини смерті її сина, хоча заяву про видачу цих документів вона написала ще 11 лютого, перебуваючи в Москві. Ціна Сашиної операції й післяопераційної реабілітації становила всього 33 тисячі доларів. Вартість інших буває набагато вищою. Однак у Москві для українців (ми ж тепер іноземці в сусідній державі!) дуже дорого обходиться саме очікування операції — доба перебування в комерційній палаті коштує майже 500 доларів. Плюс до цього надто дороге обстеження. Тіна Канделакі, котра взяла спочатку Сашка Лаврентьєва під опіку, змогла заплатити лише незначну суму необхідних витрат. Ольга Тарасіна сподівалася, що допоможе Міністерство охорони здоров’я України. І воно дійсно переказало понад 3 мільйони російських рублів (1мільйон 100 тисяч гривень) на рахунок Центру для лікування Олександра Лаврентьєва. Але гроші з Києва були відправлені лише 17 січня цього року. — Я довідалася про це вже після Сашиної смерті, — витирає заплакані очі Ольга Владиславівна. — Дивно, що мене ніхто про це не повідомив. Але ще дивнішим здається те, звідки в українському Міністерстві охорони здоров’я узялися гроші на початку нового бюджетного року за відсутності державного бюджету. Можливо, вони залишилися з минулого року. Тобто, коли з’явилося донорське серце для Сашка, гроші у міністерства були! Але тоді бюрократи цього відомства чомусь затримали проплату, необґрунтовано вимагаючи від мене рахунок з російської клініки... українською мовою. Може, тому мій син і не дочекався трансплантації... З нового року, не маючи можливості платити величезні гроші за перебування в комерційній палаті, Ольга Владиславівна за узгодженням з керівництвом Центру, змушена була перейти із сином у гостьову кімнату. «Завідувач відділення сказала сьогодні, що до мене ніхто з лікарів приходити не буде, і якщо мама хоче, щоб мене лікували, нехай оформляє мене в платну палату, — писав Сашко Жені Давидовій через кілька днів після цього. — У федеральній палаті для мене місця немає, тому що за ті місця вони звітують перед міністерством. Тільки в комерційній! І що я, реанімаційний хворий, повинен перебувати в палаті, а не в гостьовій кімнаті. Я так жалкую, що взагалі приїхав сюди. Ця поїздка тільки продовжила мої муки. Уже б давно помер, і вже нічого б не боліло, і не було б цих принижень». — Якби я знала про те, що надійдуть гроші з українського Міністерства охорони здоров’я, ми б не переходили в гостьову кімнату, залишалися б у палаті, і Сані кололи б за «наїждженою» схемою фроксепарин, що розріджує кров. Та його навіть звичайний аспірин міг би врятувати! — плаче безутішна мати. — Але як тільки ми виявилися неспроможними платити за перебування в дорогій палаті, ставлення лікарки до нас змінилося. Хоча інші медпрацівники, як і раніше, були до нас чуйні й уважні. Ось якби в Сашка був інший лікар... Тепер Ольга Владиславівна хвилюється, аби цільові кошти Міністерства охорони здоров’я України, виділені для лікування її сина, були повернуті назад. Не маючи грошей на покупку пазлів, мама запропонувала синові грати... словами. Так народився поет Олександр Лаврентьєв …Сашко дуже любив життя. І встиг за шістнадцять років стільки, що іншому й трьох життів не вистачило б. Через хворобу серця в школу він ходив зовсім небагато, тому не був зіпсований системою середньої освіти. Хлопчисько цілими днями пізнавав світ по книгах. Його цікавило все — історія, філософія, живопис, мови, література, археологія... Мріяв стати археологом. «Ця робота не для тебе», — переконувала сина мати. «Але ж можна займатися наукою, не обов’язково лопатою копати», — Сашко заздалегідь визначив свій шлях у майбутній професії. Він був досить різнобічною людиною, і все, за що не брався, йому давалося без особливих зусиль. Відвідуючи заняття в комп’ютерній академії, навчився робити мультики. Освоївши техніку художнього ліплення із глини, робив такі чудові фігурки, що, здавалося, вони живі, кожна зі своїм настроєм. На жаль, удома їх не залишилося — Ольга Владиславівна роздарувала витвори сина лікарям, котрі лікували Сашу. Останнім часом Олександр Лаврентьєв був зайнятий перекладами. Максиміліана Волошина перекладав українською, а Юрка Покальчука — російською. І в цьому відчувалася висока майстерність зрілого літератора. Може, Сашко став би знаменитим поетом або прозаїком... Це мама підштовхнула його до творчості. Купувати маленькому синові пазли, про які він просив, для неї було дорого, і вона запропонувала Саші грати словами, придумуючи їм рими. У нього це виходило напрочуд легко й красиво. Один з перших своїх віршів Сашко присвятив мамі: На знімку старому й сонце, і вітер, І лагідно мама всміхається звідти. Той погляд мені дуже добре знайомий. Мене зустрічає щохвилі він вдома. — Пам’ятаю, у четвертому класі Санька написав епіграму на однокласника, так бабуся хлопчика приходила з ним розбиратися. Образилася, — перегортає сімейний фотоальбом Ольга Владиславівна. — Слава Богу, це не відбило охоти в сина до творчості. Уже в десять років він став лауреатом Всеукраїнського поетичного конкурсу «Нові імена України». А згодом — переможцем творчих конкурсів Музею Івана Котляревського «Посміхнімось щиро Вишні» та «Енеєві нащадки», Міжнародного фестивалю юних літераторів і журналістів «Рекітське сузір’я—2008» відразу у двох номінаціях... Ось скільки грамот і дипломів залишив мені... Постійними героями Сашкових творів були хлопці з двору — Артем, Петько, Дмитрик. Вони жили в гуртожитку на самому краї Полтави, разом ходили на риболовлю, постійно щось метикували. А Юрко з їхньої компанії, той завжди задирався до Сашка, не розуміючи, чому він не може бігати, як всі хлопці, не лізе в бійку, коли потрібно відстоювати своїх. Але ж як плакав хлопець у день Сашиного похорону, усвідомивши істину! — Кілька днів тому синові друзі відвідали мене, обіцяли навесні впорядкувати Саньчину могилу. А діти із клубу «Найрозумніший» обіцяють зібрати гроші на пам’ятник, — говорить Ольга Владиславівна. — Я віддала полтавським хлопцям Сашину вудку й диски. А приїде Артемко з Харкова, де він зараз навчається, подарую йому велосипед. Так син хотів... Велосипед років два тому Санька купив на власні гроші. Склав разом гонорари за вірші, премії за перемоги в поетичних конкурсах. На жаль, накататися на ньому не встиг — серце стало давати збої. Мріяв ще й 85-річній бабусі Насті з Карлівки купити велосипед, щоб та могла по хліб у магазин їздити, так не встиг. Зате юний полтавський поет Олександр Лаврентьєв встиг здивувати нас своїми різножанровими й глибокими за змістом творами. Вони одержали високу оцінку метрів української поезії й літератури Бориса Олійника, Всеволода Нестайка, американського письменника й суспільного діяча Володимира-Вальтера Ковалика. І, думаю, їх ще оцінять мільйони читачів, якщо Сашині вірші й проза побачать світ у книгах. Авторський збірник «Полтава у вишневому вінку», що був надрукований невеликим тиражем, давно розійшовся. — Мої вихованці ілюстрували Сашині твори для його першого збірника, — говорить керівник студії образотворчого мистецтва «Соняшник» при Полтавському палаці дитячої і юнацької творчості Наталя Сташкевич. — Його вірші вразили мене, і, думаю, багатьох, літературною стрункістю, яскравістю образів, закінченістю. Водночас вони припускають другий план, дають можливість читачеві домислювати своє. У них за звичайними ромашками можна відчути цілий світ! Сашко мав таку велику душу, що всі, хто з ним зустрічався, тонули в ній. Неймовірно, як він умів поєднувати навколо себе всіх добрих людей, незалежно від їхнього віку, соціального статусу. Коли Сашко хворів, ми, щоб підтримати його, робили великі стенди з його віршами й нашими ілюстраціями до них, виставляли у людних місцях, збираючи благодійні внески. Тепер хочемо випустити збірник його творів із цими малюнками. Сашин випадок став прецедентом, завдяки якому столичний Центр серця одержав міністерську ліцензію на проведення трансплантацій Випадок з Олександром Лаврентьєвим розбурхав громадськість. Розповівши про його проблему, ми підняли питання: а чому, власне, хворі, котрі потребують трансплантації серця, змушені шукати закордонні клініки й платити за це величезні гроші? По-перше, не всі можуть знайти достатньо коштів. По-друге, якщо знаходять, то ці гроші поповнюють скарбницю чужих держав, замість того, щоб іти на розвиток вітчизняної медицини. Де наші світила кардіології, чому вони не роблять трансплантацій? Обговорення цієї проблеми велося також на сайтах національного медичного Інтернет-проекту LIKAR.INFO і Міжнародної благодійної фундації «Лікар. Інфонд». А річ у тому, що виявилося: Міністерство охорони здоров’я України кілька років не видавало ліцензій на проведення таких операцій! Київський міський центр серця, який очолює кардіохірург зі світовим ім’ям Борис Тодуров, два роки, за наявності всіх необхідних документів, прекрасної матеріальної бази й висококваліфікованих фахівців, не міг одержати дозволу на практику трансплантацій. Сашко був пацієнтом Бориса Михайловича, і якби не ці законодавчі обмеження, дитина, швидше за все, була б врятована. Але Центр одержав ліцензію на проведення трансплантацій тільки наприкінці минулого року, після того, як керівництво LIKAR.INFO зібрало прес-конференцію для обговорення назрілої проблеми за участю всіх зацікавлених сторін. Це стало перемогою Сашка Лаврентьєва й тих, кому боліла його доля. Тепер інші (а пересадки донорського серця потребують понад 2 тисячі українців) одержали можливість оперуватися у своїй країні. — Виходить, Сашин випадок став прецедентом, завдяки якому столичний Центра серця зміг одержати міністерську ліцензію на проведення трансплантацій, — говорить Сашина мама. — Але ж він так хотів жити! Хотів, щоб ми вибралися з гуртожитку й купили маленький будиночок за містом. Мріяв доглядати за садом, городом, завести кота із собакою. Говорив: «Коли мене «відреставрують», буду гуляти на вулиці в будь-яку погоду». Останні 187 діб свого життя, які він провів у московській клініці, були для нього дуже важкими в моральному плані, оскільки дитина була відірвана від домівки. «Незабаром буду розмовляти з рибами в акваріумах і з телевізором», — писав син у своєму щоденнику. Рятувало спілкування через Інтернет з новими й старими друзями. Вони й зараз просять мене не закривати його сторінку, присвячують йому вірші й розповіді, захоплюються його мужністю. «Санька, ти герой!» — пишуть. Моляться за упокій його душі. Деякі навіть після смерті просять долучити їх до його друзів. Хоча, як видно із Сашиних записів у щоденнику, він боявся. Боявся, що його не візьмуть на трансплантацію за життєвими показниками. Боявся спати вночі, щоб не задихнутися уві сні. Сашко розумів: він помирає. «Спочатку мене обурювало, коли хто-небудь зі співробітників Центру, заглядаючи в палату, здивовано запитував: «Ти ще тут?». Начебто чекали моєї смерті. А потім я почав відповідати запитанням на запитання: «А ви?» — розповідав він своїм друзям по листуванню. У хвилини, коли йому було особливо тяжко, Саша кричав: «Видираюся з останніх сил... А смисл? Уведіть мені смертельну ін’єкцію! Або зробіть що-небудь, щоб я збожеволів і нічого не розумів!». …Перед тим, як Сашка не стало, одній з його подруг привиділася смерть хлопця. «Тобі не шкода залишати свою маму одну?» — запитала Саньку дівчинка. «Шкода, — відповів він після деяких роздумів. —Але я не хочу повертатися, не хочу прирікати себе на продовження мук. Життя — це тимчасово»... P.S. Полтавські журналісти вирішили зняти про Олександра Лаврентьєва повнометражний документальний фільм і видати про нього книгу. Сашко ще повернеться до нас! Фото із сімейного альбому Коментарі до цієї статтіОльга, мама Сашка, 06.05.10, 23:26Дякую за співчуття. Згодна, винуватці смерті Сашка - тодішня влада і керівники від медицини. Боже, плодяться й множаться Понтії Пілати, котрі навчились красиво й переконливо говорити та... умивати руки. Можна багато говорити про абстрактну любов до України, так і не усвідомивши, що любов до України - передусім відповідальність за кожну конкретну людину. Ламають списи, бризкають слиною, де поставити пам"ятник Мазепі чи Петлюрі, а тим часом з життя йдуть світлі хлопчики, гордість, генофонд нації. Вибачайте, зірвалось... Наталия, buhsha@meta.ua, 17.03.10, 23:01Читала статью и слезы текли ручьем.Мама Саши примите мои соболезнования. Два года назад я потеряла своего 15 летнего сына.Он умер от кровоизлияния в мозг.Был в коме, а врачи говорили он спит, бился в судорогах, а его привязывали к кровати. Я была рядом и доверяла им полностью, а они даже не пытались его спасать когда это было еще возможно. Я молилась и говорила себе: "Бог дает нам испытания, которые мы можем перенести". Но смерть своего ребенка нельзя не понять , не принять. Павло, 17.03.10, 18:15Кажіть спасибі Ющенку й Князевичу за те, що своїми перешколдами, вимогами й формальностями згубили людину, а Сашку Лаврентьєву царство йому Небесне і давайте поспівчуваємо його матері
Інші статті за 17 березня 2010 р.:• 100-й гол Шевченка (11:52)• Картини Олексія Іванюка бачили у Нью-Йорку, Вашингтоні, Києві, а полтавці відкрили їх для себе лише нещодавно… (11:46) • У пришкільній теплиці на Зіньківщині учитель біології облаштував зимовий сад, у якому вирощує екзотичні рослини (11:32) • «З таким натхненням, як на Тарасовій горі, я ще ніколи не співав!» (11:12) • Всесвітньо відомий цирковий артист Артем Хоманько багато років поспіль шліфував свою майстерність у спортивному залі Кобеляцького аграрного ліцею (11:05) • Послуги на вищому рівні — для всіх без винятку (10:50) • Директор школи Іван Гончаренко: «Ми говоримо своїм учням: «Якщо у вас сьогодні немає часу або настрою, можете не виконувати домашнього завдання…» (10:43) • І з діабетом можна жити повноцінним життям! (10:38) • Найпочеснішим і найдорожчим званням він вважає свою приналежність до Полтавщини (10:33) • «НІБУЛОН» повертається будувати на Полтавщину (10:19) • Завдяки безкоштовному виготовленню державних актів на землю мешканці області зекономили 120 мільйонів гривень (10:17) • Про неякісну продукцію нібито відомих торгових марок, заморожені котлети за ціною охолоджених та масло (10:07) • Аби убезпечити себе від шахраїв, фермери області закликають усіх товаровиробників об’єднати свої зусилля (10:01) • За викинуті на вулиці папір чи пляшку штрафують від 340 до 1360 гривень (09:58) • Полтавський міський голова Андрій Матковський вдруге став лауреатом конкурсу «Людина року» (09:45) Новини за 17 березня 2010 р.:• Україна 28 березня переходить на «літній» час (11:59)• 1 і 2 копійки залишаються з нами (11:59) • Америка введе в обіг нову 100-доларову купюру (11:58) • Піднімати пенсійний вік не будуть... поки що (11:58) • Після жорстокої зими дороги просять про допомогу (11:57) • Хто як виходив зі снігового полону (11:56) • Павленківський парк оновиться (11:54) • У Селещині руйнується початкова школа (11:54) • На грантові кошти створять інформаційний центр (11:53) • У багатоповерхівках більше не буде кафе і магазинів? (11:53) • Сталеливарний завод поновив роботу (11:52) • Дороги Полтавщини — не проїзні (11:52) • Заборгованість з виплати зарплат на підприємствах області у квітні зменшиться (11:51) • Чи відновить роботу цукровий завод у Веселому Подолі? (11:51) • Уряд Азарова встановив два рекорди Європи (11:50) • РФ частково дозволила ввозити українське м’ясо (11:48) • Дороги в Україні вимагають капітального ремонту (11:48) • Економічну ситуацію в регіоні голова облдержадміністрації назвав оптимістичною (11:47) • Полтавщина — найкращий приклад раціонального використання землі (11:46) • Головою Полтавськї облдержадміністрації може стати Удовіченко або Лелюк (11:45) • Чим небезпечна зміна погоди (11:38) • «Полтавська Джерельна» — унікальна вода», — запевняє професор, директор Інституту екології людини Михайло Курик (11:34) • Британський посол радить Україні «напоїти» Європу відмінною горілкою (11:22) |
 |
|
|
|
